Інформаційні матеріали

Комунальний заклад Львівської обласної ради

«Львівська обласна універсальна наукова бібліотека»







Коли війна вривається у двері, ... потрібно брати зброю І право на життя відстояти в горнилі бою… : до 75-річчя створення УПА

Методико-бібліографічні матеріали

Львів 2017


Цього року виповнюється 75 років від створення Української повстанської армії та 110 років від дня народження головнокомандувача Української повстанської армії, голови Секретаріату Української Головної Визвольної Ради Романа Шухевича. Тому депутати Львівської обласної ради 11 травня 2017 р. прийняли рішення про проголошення на Львівщині 2017 рік роком УПА та головнокомандувача УПА Романа Шухевича. У зв’язку з цим, пропонуємо організувати в публічних бібліотеках області цикл заходів: «Коли війна вривається у двері, ... потрібно брати зброю І право на життя відстояти в горнилі бою…».
Видання містить необхідну інформацію на допомогу організації заходів та оформлення книжкових виставок. Матеріали згруповано за рубриками:

     Цикл заходів
     Книжкова полиця
     Методичні поради ЛОУНБ
     Цікаві факти про УПА
     Прес-кліпінг
     Інтернет-посилання
     Бібліотечний кінозал
     Цитати
     Сценарій вечора-пам’яті



Методико-бібліографічні матеріали склала
Марія Кадикало, головний бібліотекар НМВ
Цикл заходів

«Коли війна вривається у двері, ... потрібно брати зброю
І право на життя відстояти в горнилі бою…»


«Лицарі української незалежності». Історична розвідка

«Понад усе вони любили Україну». Усний альманах

«Їм смерть дивилася у вічі, і воля марилась свята». Читацька конференція

«Впав повстанець в бою, щоб ти вільною Україно була». Історичний екскурс

«УПА: лики мужності та героїзму». Книжкова виставка

«Синів, Україно, твоїх не забули, Які полягли у боях». Вечір пам’яті

«В історії УПА: витоки, становлення, діяльність». Історична розвідка

«УПА: історія з грифом «Секретно». Презентація нових історичних романів

«Пройдене і пережите». Вечір зустріч з ветеранами УПА

«Вони стояли на сторожі волі. Сторінки історії УПА». Презентації книг, присвячених УПА

«УПА: дивлячись у вічі». Книжкова виставка

«Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Вечір пам’яті

«Зродились ми великої години». Поетичний вечір

«Гартовані болем століть». Літературно-музичний вечір

«УПА – збройна відповідь нескореного народу». Вечір історичної правди

«Армія, якої ще не знала історія України». Усний альманах

«УПА: тернистими шляхами до омріяної України». Турнір ерудитів

«Роман Шухевич - дух української нації». Книжкова виставка

«Життя, покладене на вівтар незалежності». Вечір-портрет

«Роман Шухевич: постать на тлі доби воюючої України». Історична розвідка

«Василь Кук - останній командувач УПА». Книжкова виставка-персоналія

«А хто борець, той здобуває світ. Василь Кук». Вечір історичного портрету

«Василь Кук: Хто він - загадковий останній головнокомандувач УПА». Історична розвідка

«Батьківщині були вірні до загину, Їм Україна вище понад все!». Вечір пам’яті

«Вірні ідеям до скону були: до 75-річчя УПА». Книжкова виставка

«Любили Україну над усе, і вірними синами гинули за неї». Читацька конференція

«УПА загонами міцними на захист стала України». Бібліотечний квест

«Ціну добре знали словам: Краще смерть, ніж неволя!». Книжкова виставка

«Волинь – колиска УПА». Історична розвідка

«Вам кому рокувала доля, смерть солодку за рідний край». Вечір пам’яті

«Солодше нам за волю умирати, як жити в путах, мов німі раби». Літературний вечір

«Вони вмирали невписаними в книгу слави». Вечір пам’яті героїв УПА

«Співай поете, клич до бою! Поет УПА Марко Боєслав». Вечір-портрет

«Сталеві строфи Марка Боєслава». Книжкова виставка-персоналія

«Марко Боєслав – сурмач визвольних звитяг». Вечір пам’яті

«Тобі, Україно, пісні лебедині, тобі наші серце і кров, і життя!». Віртуальна книжкова виставка

«Ми в ката ласки не просили, в нас честь Батьківщини свята». Вечір-зустріч з ветеранами УПА


Книжкова полиця
«Плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гнів і злість на ворогів»

В’ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно» [Текст] / Володимир В’ятрович. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2014. – 512 с.

У виданні вміщено 66 історій, зокрема: «Бандера: старі та нові міфи», «Бабин Яр: пам’ять і політика», «Від УВО до ОУН», «Пам’ятник ворогу, або Як КГБ писав історію УПА», «Голодомор. Стирання пам’яті» тощо. До уваги читача нариси на основі розсекречених документів з архіву СБУ, які змальовують нашу історію від 1918 до здобуття Незалежності. Українська сторона представлена низкою людських доль. Герої розповідей – учасники протистояння системі. Вони – з усієї України, вони – політичні, військові, мистецькі, церковні діячі, вони – студенти і священики, поети і діти, солдати і батьки… На сторінках книги можна побачити і щоденне життя таємних органів: фальсифікації, оперативні розробки, агентурні операції і глобальні інформаційні війни спецслужб СРСР та США, в епіцентрі яких – українське минуле. Автор розповідає про механізми депортацій та нутрощі радянської тюремної системи, яка хоч і здавалася бездоганною, втім була зламана ціною життя і здоров'я кількох поколінь. Цей рух постає перед очима читача не безіменною силою, а в конкретних вчинках – успіхах і помилках, невдачах і мріях, коханні та ненависті звичайних людей. Також спробував побачити крізь сухий стиль заведених “органами” справ та таємних звітів чекістів живі обличчя, біль і надії чоловіків та жінок, котрі не завжди хотіли йти у бій, ціною якому було життя. Але сльози і посмішки – звичайна плата за вибір, якого не уникнути нікому і який щодня стоїть перед кожним і до нині. Описані в сухих звітах і відтворені сьогодні істориками хитрі спецоперації, смертоносні ходи, інформаційні війни та складні партії на кількох гравців - спроба знайти відповідь на питання: що творить нашу долю - воля людини чи обставини?

Дмитрук В. Вони боролися за волю України [Текст] / Володимир Дмитрук. – Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2009. – 724 с.
У книзі на глибокому аналізі історичних подій, на численних архівних документах та спогадах учасників національно-визвольної боротьби українського народу автор відтворює захоплюючу і трагічну сторінку історії визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини в 1917—1959 рр., який вистояв і переміг у двобої з коричневими і червоними окупантами, що з різних боків навалювалися на нашу Батьківщину.


Забужко О. Музей покинутих секретів [Текст] / Оксана Забужко. – Київ : Факт, 2013 . – 832 с.

Роман Оксани Забужко – це розповідь про родинну сагу трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. На його сторінках головні герої: журналістка і торговець антикваріатом, намагаються розібратися в хитросплетіннях минулого своїх і сусідніх родин, замішаних на крові, зраді, вірності й пов’язаних з історією, починаючи від середини XX століття: УПА, Голодомором, відлигою тощо. Доволі символічно, що події роману завершуються теж у доволі помітний історичний момент, у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Адже «Музей покинутих секретів» багато в чому є саме романом про гідність, про вибір, про змагання між цинізмом й ідеалізмом.

Іваничук Р. Вогненні стовпи [Текст] / Роман Іваничук. – Харків : Фоліо, 2011. – 507 с.
Роман відомого письменника – спроба правдиво розповісти читачеві про одну з найскладніших і найсуперечливіших сторінок минулого країни. Це перший в Україні художній твір про історію Української повстанської армії. Історію боротьби і трагедії народу, відданості рідній землі і зради, честі і безчестя, історію, яка є такою, якою вона є...

Кіпіані В. «Зродились ми великої години…» [Текст] / Вахтанг Кіпіані. – Харків : Віват, 2016. – 304 с.

Це видання становить собою збірник текстів, авторами яких є впливові науковці, журналісти, громадські діячі та дисиденти. Мовою фактів, свідчень, спогадів, побутових подробиць і навіть філософських міркувань вони відповідають на гострі питання, намагаючись відшукати правду про відчайдушних борців за українську державність.


Кокотюха А. Червоний [Текст] / Андрій Кокотюха. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 320 с.
"Червоний" – це історичний роман про події в Україні після Другої світової війни – кінець 40-х років. Дія у творі розгортається на Західній Україні у час, коли там діяли українські повстанці, а також у радянських концтаборах у Сибіру.
«Щоб розуміти, що відбувається сьогодні, треба подивитись в недалеке минуле. Ще живі безпосередні учасники і очевидці тих подій. Коли я готував цю книгу, я говорив з живими людьми. Саме вони є героями роману, а не повстанський ватажок Червоний, хоча про нього безпосередньо йдеться в романі. Але він сприймається як цілісна натура очима чотирьох людей, які до того часу не сприймали того повстанського руху, який він очолював, в якому безпосередньо брав участь, і не розуміли, за що він бореться. Навіть вважали його своїм ворогом. І спілкування з ним поміняло їхній світогляд. Повстанський рух, якого я частково торкаюсь у романі, неоднорідний і неоднозначний. В середині цього руху було дуже багато розбіжностей, дуже багато неузгодженості. Але всі вони мали одну мету – звільнити Україну від окупації. Просто в кожного були свої методи. Але розуміли вони все це однаково», – пише автор.

Патриляк І. Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939-1960 роках [Текст] / Іван Патриляк. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015 . – 512 с.

Українська повстанська армія, яка чинила тривалий опір тоталітарному режиму в умовах майже повної зовнішньої ізоляції, — це одна з тих сторінок історії України, яка й досі потребує неупередженого тлумачення науковцями. Як була створена УПА, які завдання перед собою ставила, яку роль відіграла у часи Другої світової війни, якою була боротьба із гітлерівською окупацією та протистояння з НКВС... Висвітлюючи основні події цього масштабного народного руху, автор дає можливість читачеві зорієнтуватися в історії України цього періоду.

Українська Повстанська Армія: історія нескорених [Текст] / В. В'ятрович [та ін.] ; Центр досліджень визвольного руху, Укр. ін-т нац. пам'яті. – Вид. 2-ге, випр. і доповн. – Львів : ЦДВР, 2008. – 351с. : фотогр.
Авторами книги є наукові співробітники ЦДВР: Володимир В’ятрович, Роман Грицьків, Ігор Дерев’яний, Руслан Забілий, Андрій Сова та відомий дослідник історії УПА із США Петро Содоль. У ній мова йде про витоки та становлення армії, що завершилось до кінця 1944 року. В окремій частині подається характеристика окремих аспектів функціонування УПА. Завершальні розділи книги розповідають про тривалу
антирадянську боротьбу повстанців після 1944 року, про репресивні заходи радянської системи, спрямовані на те, щоб придушити визвольний рух, та про долю тих членів УПА, які потрапили в табори. До кожного розділу подано короткі енциклопедичні довідки, а також витяги з документів і спогадів учасників подій, котрі допоможуть краще відчути дух тієї епохи. У книзі використано чимало світлин. На більшості з них зображені досі невідомі нам «безіменні» герої, – ці фотографії не мають підписів. Значну допомогу надав Головний командир УПА Василь Кук, який не лише давав важливі зауваження, але ще й написав відгук, сьогодні вміщений на обкладинці книги: «На цю книгу вже давно чекали в Україні, де не вщухають суперечки щодо ролі УПА у вітчизняній історії. Чіткий, аргументований виклад, велика кількість фактів, документів, світлин, а головне — оригінальний, новаторський спосіб їхньої подачі роблять її незамінною для всіх, хто хоче робити власні висновки стосовно важливих проблем минулого. Ця книга — належна данина пам’яті учасникам збройної боротьби».



Методичні поради ЛОУНБ
1.           Віднайти себе – відродити душу предків [Текст] : метод. поради до 100-річчя від дня народж. Марка Боєслава / ЛОУНБ; упоряд.: С.Дмитрів, О.Шматько; ред. О.Букавіна. – Львів : Ліга-Прес, 2010. – 32 с. – (Поборники державності України).

2.           Крізь сміх заліза [Текст] : присвячено 60-річчю створення УПА / ЛДОУНБ; авт.-упоряд і наук. ред. І.Лешнівська. – Львів : Ліга-Прес, 2003. – 36 с. – (Поборники державності України).

3.           Прийти і вмерти на своїй землі [Текст]: Романові Шухевичу присвячується / ЛОУНБ; упоряд.: І.Лешнівська, О.Шматько; ред. О.Букавіна. – Львів : Ліга-Прес, 2008. – 88 с. – (Поборники державності України).


Цікаві факти про УПА

 УПА була неймовірно організована. У ній була чітка структура, розклад і жорстка дисципліна: наприклад, вживання алкоголю (без дозволу командира) каралося розстрілом. Чимало істориків вивчали і продовжують вивчати УПА як ідеальний приклад підпільної організації.

 
 







 


























Вік членів УПА в середньому становив 18  - 22 роки.
   У всіх повстанців для надійної конспірації було по декілька псевдонімів. Більшість з них - похідні від назв тварин, птахів, рослин, предметів. Були також нікнейми - похідні від явищ природи: Хмара, Мороз, Крига, Зима, Місяць і т.д. Серед найекзотичніших: Негодували, Непий, Угадай, Зірвишапка, Розбийгора.
   Повстанці примудрялися отримувати зброю від Червоної армії, маскуючись під радянських партизан. Крім того, в 1942-1944 роках зброю вдалося виміняти в угорців і навіть німців.
     У розпалі Другої світової війни кожна сотня УПА мала в своєму розпорядженні 20-25 кулеметів різних марок, до 40 самозарядних гвинтівок, до сотні пістолетів-кулеметів, один-два гранатомети.
         Своєрідні гроші УПА – «бофони», грошові квитанції з національною символікою; назва трансформувалася від словосполучення "бойовий фонд". Представники УПА видавали бофони населенню за продукти харчування, одяг і т.д. Всього у період 1939-1954 років було випущено 500 різних видів бофонів, більшість з яких намалював Ніл Хасевич.
         Ніл Хасевич - легендарна і цікава особистість УПА, відомий також під псевдонімом "Бей", "Зот", "Рибалка". Це художник-графік світового рівня з незвичайною долею: у 15-річному віці він з матір'ю потрапив під потяг. Мати загинула, а Ніл втратив ногу і сам собі змайстрував протез. Навчався у Варшавській академії мистецтв, отримав кілька призів на місцевих художніх виставках; в 1937 році у Філадельфії вийшов альбом "Екслібрис Ніла Хасевича". З 1943 року і до смерті співпрацював з УПА, створив чимало агітаційних плакатів. По суті, Хасевич був керівником усіх друкарень УПА.
(Джерело: http://gordonua.com/specprojects/upa.html)



Прес-кліпінг

1.           Бухало О. Архіви ЦРУ: як Червона армія шукала криївки УПА / Олексій Бухало // Українське слово. – 2017. – №8. – 22-28 лют. – С.5
2.           Виханський Б. Зродились ми великої години : до 75-річчя створення УПА : згадаймо лицаря України Степана Стебельського / Богдан Виханський // Українське слово. – 2017. – №7. – 15-21 лют. – С.1, 5.
3.           Виханський Б. Колись, у Стрільбах / Богдан Виханський // Слово Просвіти. – 2017. – Ч.18. – 4-10 трав. – С.7.
4.           Іван Климів («Легенда») – генерал УПА, замучений гестапо // Українське слово. – 2016. – №22. –1-7 трав. – С.7.
5.           Лук’яшко К. «Коли довго живеш у бункері, то починаєш мріяти про смерть, як про визволення» / Катерина Лук’яшко // Українське слово. – 2016. – №51. – 21-27 груд. – С.4.
6.           Мулик М. «Бити постійно того, хто постійно б’є нас» / Михайло Мулик // Українське слово. – 2016. – №16. – 20-26 квіт. – С.8-9.
7.           Ольховський І. Тарас Бульба-Боровець подає нам зразок того, як не залишитися вічно вчорашнім / Іван Ольховський // Українське слово. – 2016. – №11. – 16-22 берез. – С.7.
8.           Панченко В. Той, хто залишився не роззброєним / Володимир Панченко // Українське слово. – 2015. – №42. – 21-27 жовт. – С.6-7.
9.           Снєгирьов Д. УПА проти нацистів. Бій під Загоровим / Дмитро Снєгирьов // Українське слово. – 2016. – №38. – 21-27 верес. – С.6.
10.      Чорний ліс, 1944 : рідкісні фотографії Великодня в УПА // Слово Просвіти. – 2017. – Ч.17. – 26 квіт.-1 трав. – С.14.
11.      Шпіцер В. Мати повстанця / Василь Шпіцер // Слово Просвіти. – 2015. – Ч.7. – 19-25 лют. – С.6-7.
12.      Як УПА воювали з нацистами: опублікували документи спецслужб // Українське слово. – 2017. – №7. – 15-21 лют. – С.4.



Інтернет-посилання

·              Електронний архів українського визвольного руху http://avr.org.ua/

·              Історія УПА (група у ФБ)

·              Літопис історії УПА (книжкова виставка)

·              Невідомий Шухевич. Загадкові сторінки життя командувача УПА
·              Новини про ОУН-УПА (група у ФБ)

·              Особисте листування головнокомандувача УПА Романа Шухевича
·              ОУН-УПА: легенда спротиву

·              Українська повстанська армія (сайт Українського інституту національної пам’яті) http://www.memory.gov.ua/page/ukrainska-povstanska-armiya

·              Українська повстанська армія

·              Українська повстанська армія в картинках

·              Унікальні архівні документи про життя та діяльність Романа Шухевича (фото)

·              УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting (група у ФБ)



Бібліотечний кінозал

Пропонуємо перелік тематичних фільмів усім, хто хоче отримати нові знання про Українську повстанську армію та її головнокомандуючих за допомогою кінострічок.

«Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені»

Фільм охоплює період від 1947 року, коли рейдові загони УПА з боями проривались за кордон, й до осені 1959 року, коли у Мюнхені від руки агента КДБ загинув Степан Бандера. Вигнанці й біженці навіть у важких умовах емігрантського життя об’єднувалися, вели просвітницьку, релігійну, громадську й політичну роботу.

«Білий птах з чорною ознакою»

У центрі розповіді – бідна й багатодітна родина. Розійшлися шляхи синів Леся Звонаря: старший іде до Червоної Армії, середній – в ліс, до УПА, молодший – залишається осторонь. Але не раз зустрінуться вони і не раз перетнуться їхні долі – і в коханні, і в горах зі зброєю в руках. Події фільму відбуваються у 1937-1947 роках.

«Вишневі ночі»

Події фільму розгортаються в останні роки Другої Світової війни в західноукраїнському містечку. Німці відійшли далеко на захід, й містом панували радянські війська, принісши братню мову, порядок і атмосферу напруженого очікування лиха. Життя провінційного міста, на перший погляд, мало розмірений та мирний плин, який переривався незрозумілими перестрілками на вулицях та несподіваними зникненнями колег по роботі. Але ця умовна тиша була всього лише прикриттям для підпільної діяльності армії нескорених, яка існувала поруч з радянською.

«Вогонь і зброя» (Розповідь про УПА на Закерзонні)

Міжвоєнний період позначився для українців Закерзоння стрімким розвитком культурного життя, а тому національно-визвольна боротьба та поява УПА стали вимогою часу, як єдиної військової сили, яка стала на оборону українського населення у боротьбі з німецькою, а згодом радянською агресією та окупацією.

«Воля або смерть!»
У фільмі “Воля або смерть” із документального циклу “Відкрита зона” зібрані три драматичні історії вояків Української повстанської армії: зв’язкової головного командира УПА Романа Шухевича, яка розповідає про те, як насправді була налагоджена робота в лавах УПА; двох братів-упівців, один із яких зберігав довірену йому під час війни таємницю; романтична історія кохання вояка УПА і сільської вчительки, яка переховувала свого коханого 40 років.
«Жива»

Український історико-драматичний фільм, який розповідає про молоду дівчину Анну Попович, яка, рятуючись від переслідувань МГБ, потрапляє в табір УПА. Анна Попович розповіла свою історію авторам стрічки та дозволила її екранізувати.

«Залізна сотня»

Події кінофільму “Залізна сотня” відбуваються у 1944 – 1947 роках на території Західної України та Східної Польщі. Сюжет фільму побудовано на реальних фактах про молодих українців, які свідомо прийшли до лав Української Повстанської Армії. В жорстоких тенетах війни, де життя і смерть завжди поруч, вони пройшли свій шлях до кінця і залишились незбореними і юними…

«Нескорений»

1950 рік. Вже давно закінчилася Друга Світова війна, а на теренах Західної України, в Карпатах ще продовжували збройну боротьбу знекровлені, але нескорені духом збройні частини та невеликі криївки Української Повстанської Армії, ще зовсім недавно могутньої, добре організованої та вишколеної, яка змушена була вести нерівну боротьбу на два фронти: спочатку проти німецьких окупантів, а потім – проти більшовицької навали. На чолі Армії стояв видатний Командир: легендарний генерал-хорунжий Роман Шухевич – Тарас Чупринка, долю якого і покладено до основи фільму.

«Один у полі воїн»

Сюжет фільму побудований на реальних фактах про події кінця ІІ світової війни в одному з прикарпатських сіл Західної України. Під час зйомок фільму творчу групу активно консультували кілька живих свідків тих далеких подій 1944 року.
За сюжетом стрічки, сержант вже Радянської Армії Роман Карпенюк приїздить на три дні у відпустку в рідне село Потоки, де мешкає його кохана дівчина Аничка. За кілька років до того Романа разом із батьками вислали на поселення до Сибіру, і лише тепер за свою бездоганну військову службу поневолювачам рідного краю він отримав можливість повернутися на малу батьківщину і зустрітися з коханою. Проте шлях героєві перепиняє уповноважений НКВС, провідник українських повстанців і ватажок озброєних мародерів, до рук якого потрапила Аничка. Тож навколо триденних пошуків нареченої Романом Карпенюком обертається весь подальший сюжет стрічки.

«Останній бункер»

Хоча він вважається екранізацією повісті російського письменника-дисидента Леоніда Бородіна “Перед судом”, його сюжет помітно відрізняється, і треба сказати, відрізняється не на гірше – це мабуть один з тих рідкісних випадків, коли кіно перевершує книжку. У центрі уваги НКВС, де панують цікаві відносини. Енкаведисти мають надзвичайно відповідальне завдання: викрити останній бункер УПА в районі. Не виконати його неможливо. Отже, за будь-яку ціну бункер треба знайти й знищити. Сюжет кіна майже детективний, з цікавою й драматичною кінцівкою. На окрему увагу заслуговують сцени, де спецзагін НКВС здійснює провокаційні каральні акції в одностроях УПА, а вже наступного дня той же загін демонструє жертви власного ж злочину, малюючи підпис: “Дело рук бандеровской банд?”. Нагадуємо, кіно зроблене ще в 1991 році…

«ОУН – УПА війна на два фронти»

Спеціальний репортаж телеканалу НТН на тему боротьби ОУН-УПА. Інформацію подано досить об’єктивно. Непоганий матеріал для попереднього ознайомлення з історією ОУН-УПА.

«Прощай, дівчино»

Фільм присвячений борцям за волю України. У фільмі співають повстанські пісні, діляться своїми спогадами про УПА жителі Тернопільщини.

«Служба Безпеки ОУН. Зачинені двері»

Це перша документальна стрічка про один із найбільш професійних та засекречених підрозділів ОУН. СБ залишила про себе мало інформації, зате багато чуток та пліток, стараннями простих людей та ворогів перетворених на жахливі та таємничі історії. Багато документів, які свідчили про її діяльність, зникли в спецархівах, інші були знищені співробітниками СБ в останні хвилини свого життя. Ще донедавна дисертації на цю тему були засекречені. Проте інтерес до неї - безсумнівний. У фільмі представлені унікальні інтерв'ю колишнього співробітника СБ, зв'язкової УПА, та особистого охоронця Романа Шухевича.

«Собор на крові. Єдина держава – спільна історія»

Серіал «Собор на крові» складається з 10 серій, можливо вперше всебічно і неупереджено розповідає глядачеві про боротьбу народу за соборність і самостійність своєї Батьківщини у період з 1919 по 1949 рік. Ця боротьба розглядається у серіалі як частина загальноєвропейської історії. Адже Коновалець і Мельник, Бандера і Шептицький, Боровець і Шухевич жили і діяли в складній ситуації конфлікту гітлерівського рейху, сталінської імперії та західних демократій. Такий підхід дозволяє зрозуміти і осмислити підґрунтя подій і вчинків у загальнолюдському розумінні, а не з тієї чи іншої зашореної традиційними стереотипами точки зору.
«Спогади стрільця УПА Івана Терлецького (“Вовка”)»

Спогади ветерана УПА Івана Терлецького про роки боротьби за незалежність України. Воював у лавах УПА з 1944 року. Заарештований органами НКВС у 1946 році. Десять років відбував покарання у радянських концтаборах. Жив на засланні. У 1970-х повернувся в Україну. Оселився у передмісті Херсона.

«Спогади стрільця УПА Степана Бабія (“Голуба”)»

Спогади стрільця УПА Степана Бабія-“Голуба”. У спогадах йдеться про окупацію Західної України радянськими військами, Вермахтом та прихід “других совєтів”. Бабій оповідає про вбивство офіцера Вермахту, доручене йому Організацією Українських Націоналістів (революційною). Події розгортаються на території ВО “Говерля”.

«УПА. Третя сила»

У фільмі йдеться про жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німецького фашизму і Московського більшовизму.

«Фільм про УПА: Страчені Світанки»
https://www.youtube.com/watch?v=LB-xnimo5FU

Більшовики прагнуть встановити свої порядки на знову окупованих ними землях Західної України. УПА - партизанська армія - ставить спротив їхній політиці. Заручником цієї війни «без правил» стають прості люди, а в першу чергу - родичі повстанців. Окупанти жорстоко третирують українське населення та боротьба триває. Роздратовані більшовики починають виселення українських сімей на Сибір. УПА намагається запобігти цій акції, але сили нерівні… Повстанці можуть лише помститися й покарати катів.

«Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша» https://www.youtube.com/watch?v=bP5jMSaf_Vg
«Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга» https://www.youtube.com/watch?v=LxGbJ-RyuTU

Документальний фільм, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 рр. крізь призму свідчень 34-х очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу та містифікацій. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій. Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилася незнищенною ідея, за яку боролися українці.


Цитати
Ø «Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу і честь,
Рідний край здобути тобі».
Іван Франко

Ø Будь горда, Україно, за них.
Ти вічна в їх жертві,
А вони вічні в тобі.
Марко Боєслав

Ø «Вмерти за Україну – це жити вічно!»
Марко Боєслав

Ø «За Вкраїну, за Волю, за нас –
Ви життя своє юне віддали,
Ваш святий Смолоскип не погас –
Ви навіки Легендами стали…».
Євгенія Лещук

Ø Зродились ми великої години
З пожеж війни, із полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
Олесь Бабій

Ø «Іще не раз на смерть нас кине
Безбожна мачуха-доба,
Але не стануть на коліна
Для кого мати – Україна,
А батьківщина - боротьба».
Олекса Веретенченко

Ø  «Ми усі — вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я — свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, — ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити».
Роман Шухевич

Ø «Наснажені завзятим риском
Назустріч йдем хоробрим дням.
Не нас зігнути ката тиском,
Коли Вітчизна у вогнях.
Окрилені любови шалом
З тираном стали ми на прю.
Хто там сказав, що нас замало? –
Я сам мільйонами горю!».
Марко Боєслав

Ø Не розбійники ми, хоч живем у лісах
і хоч темная ніч у нас мати, –
до Вітчизни пала в нас любов у серцях
і ненависть клекоче до ката!
Наша правда свята, вона сонцем горить
нам на наших повстанчих знаменах,
лиш для неї клялися до смерти ми жить,
і з шляхів цих ніколи не звернем!
Наші сурми гримлять, мов весняні громи,
по широких вкраїнських просторах,
на їх клич щодень множаться наші ряди
марно, марно лютує наш ворог!
Ще відплатим катам! Ще по рідних степах
із піснями пройдем бойовими,
не розбійники ж ми, хоч живем у лісах,
ми повстанці – сини України!
Не нам вже носити покірно окови,
терпіти знущання жахливих катів, –
до рідного краю моря в нас любови,
завзяття й відвага орлів!
Петро Гетьманець

Ø «Нескорений твій дух - борцям дороговказ.
Ти кров’ю, генерале, написав наказ -
Найкращий за життя, тривогами багате
„ Боріться - хай росте, міцніє, процвіте
Вітчизна вільна - Україна золота !
Для неї жити нам, за неї Помирати».
Петро Дужий (про Шухевича)

Ø «Пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб′є».
Ліна Костенко

Ø «Прагнення до волі і самостійності, висока народна честь, що не допустить, над собою глумитися, вірність заповітам предків зродили нас, українських повстанців, зродили нашу Українську Повстанську Армію».
Петро Федун-Полтава
Ø Рабам неволя і кайдани –
Вам слава руки простягла,
Бо з Вами гордий дух Богдана
І в грудях серце, мов скала.
Марко Боєслав

Ø «У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються».
Ніл Хасевич

Ø Чи вам відомо, хто то є повстанці?
Це ті, що їм немає вороття
До рідних хат; десь у рові, в землянці,
Чи під кущем їх місце для життя.
Ні вдень, ні вніч, ні ввечері, ні вранці
Нема для їх долі забуття,
Бо в домах їх – замість осель руїна,
Й розстріл рідні до п'ятого коліна.
 Жадоба помсти за свій тихий рай
Сплюндрований у їх гартує дух;
До боротьби їх кличе рідний край,
І кожний з них той поклик любо слуха.
Нехай і мало їх, борців, нехай
Покірно інші ждуть, як віл обуха,
Від ката смерти, тільки не вони:
Не страшно їм нерівної війни.
Володимир Самійленко

Ø  «Я впевнений, що зброї, яку Ви одержали з рук Нації, не посоромите і прийдешнім передасте своє ім′я вкрите безсмертною славою».
Роман Шухевич






 Сценарій

Вечір пам’яті «Синів, Україно, твоїх не забули,
які полягли у боях»

Ведуча
Цього року український народ, як і вся національно свідома зорганізована спільнота поза її межами, відзначає 75-ту річницю створення Української Повстанської Армії – першої збройної сили, яка в період Другої світової війни стала на захист гнобленого і тероризованого українського населення і вела завзяту боротьбу проти німецьких та московських окупантів.

Ведучий
Ряди Української Повстанської Армії поповнювали люди з усіх земель України, з різних суспільних верств, професій та політичних переконань. Їх єднала одна ідея – гаряча любов до України.

Ведуча
Бажання волі для свого народу і Батьківщини скріплювало завзяття, давало силу та витривалість у цій боротьбі, перетворюючи їх у незламних борців за волю й самостійність України.

Ведучий
Українська Повстанська Армія утвердилася в 1942 році, як вияв волі і протесту українського народу проти гітлерівських і московських окупантів.

Ведуча
Організація Українських націоналістів була єдиним організатором і керівником УПА.

Ведуча
Перший відділ Української Повстанської Армії організовано на Поліссі, у жовтні 1942 року Сергієм Качинським (Остапом), він був сином православного священика, колишній старшина польської армії.

Ведучий
Українська Повстанська Армія боролася за Українську Самостійну Соборну державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі.

Читець
Родились ми великої години
з пожеж війни, із полум’я вогнів.
Кормив нас біль по втраті України
І вів нас бунт і гнів на ворогів.
І ось ідемо у бою життєвому
міцні, тверді, незламні, мов граніт.
Бо плач не дав свободи ще нікому...
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплатою нам – розкіш боротьби.
Солодше нам за волю умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
(О.Бабій «Марш»)

На сцену виходить вояк у формі сотника УПА з автоматом на грудях.
«Я воїн Української повстанської армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим народом українським, перед святою Землею українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України та перед найвищим політичним проводом народу українського: Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути українську самостійну соборну Державу...»

Ведучий
Скільки їх, які отак клялись, молодих, життєрадісних, сповнених мрій полягло в жорстокій, нерівній боротьбі. І не погладять їх більше теплі ласкаві материнські руки, не почують доброго мудрого батьківського слова, не прийде не поцілує кохана дівчина. Ворожі кулі обірвали їхнє життя.

Читець
Він першим падав у безсмертя,
В одвічну падав круговерть,
Залізні пута рвав уперто,
Коли вели його на смерть.
А як упав – лишив горіти,
Кровинку – іскорки в імлі,
Роздув багаття з неї вітер
На нашій Матері-землі.
Хоч гасять вражі громовиці,
Вогонь, як Фенікс, воскреса,
В нім воля полум"ям іскриться,
Живе й палає в небесах.
Він першим падав у безсмертя,
Сміявсь над урвищем сумним.
За ним лягали другий, третій...
А потім тисячі борців...
Ведуча
Коли ви вмирали. Вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами,
Лиш в чистому полі ревіли гармати,
І зорі вмивались сльозами.
Високі слова поезії Михайла Кураха «Тим, що впали» стали військовою піснею, яка увіковічнила пам’ять про тих, хто віддав життя за волю України.

Ведучий
Це про них, відомих і невідомих борців – чоловіків і юнаків, жінок і дівчат – писав Юрій Клен, що вони вмирали «невписаними в книгу слави», і закликав, щоб «помолитися за тих, кого вів кат на смерть», щоб над ними «Господь в небесній твердині простягнув свої долоні милосердні».

Ведуча
Згадаймо тих, що були організаторами боротьби і їх подвиги вписалися золотими літерами в Історію Української Повстанської Армії.

Ведучий
Тарас Чупринка (Р. Шухевич) – головний командир УПА, генерал-хорунжий. Народився в 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1944 р. посідає, крім звання головнокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях. 5 березня 1950 р. Роман Шухевич загинув героїчною смертю в бою з більшовиками в с. Білогорща, що біля Львова.

Читець
Між небом і землею – мла,
Дрімає ліс в гущавині туману.
Десь тут упав герой УПА,
Десь тут пролита кров багряна.
Тут зупинилася весна,
На мить застигла у розпуці,
Тут впав останній генерал,
Не дав себе в ланці закути.
Схиляю голову в журбі
Моя молитва в небо лине.
До віку вдячний я тобі
Що ти поліг за Україну.
(В.Квітневий «Пам"ять»)

Читець
Поклін складаємо тобі,
Великий сину України,
Що ти життя своє віддав
За щастя рідної країни.
Ти вів полки в Карпатських горах
І керував боями сам,
Ти боронив свій рідний нарід
І власним заплатив життям.
Твоє ім’я ми купно славим,
Й усіх синів, що полягли!
І серед символів держави
Живуть: «Євген, Степан й, безстрашний, - Ти!
(М.Попович-Назарук «Тарасові Чупринці»)

Звучить пісня «За Україну з вогнем завзяття»

Ведуча
Штаб Української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий Перебийніс. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. Закінчивши Дрогобицьку гімназію вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай – керівник Військової Референтури Крайової Екзекутини ОУН. В 1934- 1936 рр. – в’язень концтабору Береза Картузька. З липня 1941 р. активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми членами ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА. Загинув восени 1945 р. в Празі, виконуючи важливу місію.

Ведучий
Групою військ «УПА-Північ» командував полковник Клим Савур (Роман Клячківський). Народився у Станіславі. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939 – 1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 заарештований чекістами у Львові й у відомому «процесі 59-ти» засуджений до розстрілу. Коли почалася війна, втікає із Бердичівської в’язниці, де кати НКВС мали над ним виконувати вирок. Взимку 1941-1942 рр. зайняв пост Провідника ОУН на північно-західних українських землях. На цьому пості він відіграв важливу роль в організації перших відділів УПА та створення УПА на Поліссі й Волині і став Першим командиром УПА-Північ як полковник Клим Савур. 12 листопада 1944р. Роман Клячківський, Командир УПА-Північ полковник Клим Савур – загинув геройською смертю в бою з більшовицькими окупантами.

Звучить пісня «Коли ви вмирали».

Ведуча
Командир УПА-Захід полковник Шелест-Вишитий (Василь Сидор) народився в 1911 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з часів навчання в гімназії. У 1938 -1939 рр. перебував у польській в’язниці. З 1939 по 1941р. - один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир «УПА-Захід» і одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях. Загинув Василь Сидор – полковник Шелест – 17 квітня 1949 р. в бою з більшовиками.

Ведучий
УПА налічувало 40 тисяч повстанців і 60 тисяч допоміжних структур. Масовий збройний опір не давав можливості німцям вивозити молодь до Німеччини, а також боронив населення від польського і більшовицького терору.

Ведуча
Післявоєнний розподіл кордонів приніс Україні ще одну біду. Польща отримала від Москви 19 тис. км2 споконвічної української території з півторамільйонним населенням. Почалося насильне вивезення українців з рідних земель, яке супроводжувалося неймовірним польським терором.

Ведучий
В оборону Закерзоння стало біля 5 тисяч воїнів УПА, які чинили такий опір, що Росія, Польща і Чехія у 1947 році виставила проти них понад 20 тисяч війська з танками і літаками. Навіть поляки почали у пресі відзначати неймовірний героїзм бійців Української Повстанської Армії і унікальне мистецтво ведення бою.

Ведуча
Бачачи, що місцеве населення активно підтримує УПА, більшовики пішли на страшну підлість. Підготували 156 спецгруп лжебандерівців, у кількості 1763 чоловік. Ці озвірілі бандити в жахливий спосіб грабували, мордували і вбивали невинних людей, видаючи себе за воїнів УПА.

Звучить пісня «Гей степами».

Ведучий
Людина повинна боротися за правду і волю, за своє щастя та думати, що залишить після себе для майбутніх поколінь. Бог призначив границі людського оселення, і хто стає на їхній захист, чинить найбільший героїзм. Ось що казав римський полководець Катон: «Я боровся не за свою свободу, а за свободу Вітчизни, і таке завзяття виявив не задля того, аби самому бути вільним, а щоб жити серед вільних».

Ведуча
Тисячі воїнів УПА йшли на боротьбу з однією думкою – «здобудеш Україну, або загинеш у боротьбі за її волю. Ось що описує Валентина Миронцова, одна із ветеранів війни і праці: «Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Усі вони мужньо зустріли смерть, я б сказала, героїчно. Жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – всі вони вмирали приймаючи мученицьку смерть зі словами «Слава Україні». Блискавично сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати «бандити», як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів. І я подумала: то хто ж бандити – ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства? Я схиляю свою голову перед тими, молодими мучениками, які віддали своє молоде життя за незалежну, вільну Україну».

Звучить пісня «Тихо спіть, лицарі» на слова Т.Вільшинки

Ведучий
Загальновідомий факт, що в рядах УПА поруч з українцями боролися і євреї. Сьогодні в Ізраїлі проживає Стелла Кренцбах. Вона пообіцяла собі інформувати світ про українців та їхню геройську УПА. «Те, що я сьогодні живу, я завдячую лише Богові і УПА. Членом героїчної УПА я стала 7.11.1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів». Виконуючи особливе завдання, Стелла попала більшовикам в руки. Її довго катували і, нічого не дізнавшись, засудили до смертної кари. Воїни УПА напали на тюрму і звільнили Стеллу. Після запеклих боїв у жовтні 1946р. вона дісталася до Австрії, а згодом до Палестини. «Я звертаюся до свободолюбного світу й остерігаю його, щоб не легковажив собі українського питання, бо тільки вільна Українська Держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі».

Ведуча
Ще один спогад підполковника у відставці з міста Радомишль Миколи Крепченка: «Я виховувався в дусі радянського патріотизму і був повний злості й ненависті до бандерівців. Будучи командиром батальйону півтора року, воював з ними на Львівщині. Ми, звичайно, були поінформовані, що УПА - армія добре організована: всі вояки розбиті на одиниці, непогано розвинута розвідка, конспірація, служба безпеки, майже в кожному селі є криївки. Ще казали, що бандерівці служили фашистам. Я і мої солдати вірили тому. У бою ми захопили підшивки бандерівських газет. Читаю і очам своїм не вірю: в одному місці вояки УПА підірвали німецький ешелон, у другому – розгромили німецький гарнізон, у третьому – перехопили ешелон, який віз людей у німецьке рабство... Які ж вони пособники фашистів, коли б’ють їх? Та й фашисти не милували бандерівців. Тоді перший сумнів закрався в мою голову. Зізнаюсь, я вже тоді зрозумів, що бандерівці не ті люди, якими їх виставляли наші командири. Я воював проти патріотів України, котрі перед полоном надавали перевагу смерті. І вмирали як патріоти України».

Читець
Слава і честь вам, борці за свободу
Герої ідеї святої,
Славне лицарство, орли України,
Слава і честь вам, герої.
Ви честь України і прадідів славу
Геройством своїм воскресили.
Завзяття, відвагу і мужність
Нащадкам у спадку лишили.
Ви силу ворожу, і зброю, і підступ,
Відвагою перемагали,
Наїзників били, - народ боронили,
Свободу для всіх здобували.
Коли ж у безвихідь в борні попадали,
То ласки в катів не благали,-
Останнім набоєм у бою стрілялись,
Гранатами себе зривали.
Ви чином геройським і словом гарячим
Усіх закликали до бою.
Ми йдемо на поміч, на зміну, вам друзі,
Смерть катові! Слава героям!
(Т.Вільшинка «Слава героям»)

Звучить пісня «Ви жертвою в бою нерівнім лягли...»

Ведуча
Українська Повстанська Армія – явище феноменальне в цілій історії людства. Жодна армія світу не до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, що їх виявили воїни УПА.

Ведучий
Знаменитий французький Президент генерал де Голь сказав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

Ведуча
Генерал Роман Шухевич був першим у світі, хто рішуче виступив проти застосування атомної зброї. Весною 1944 року бандерівці запросили на нараду одного професора фізика, родом з-під Яворова, з науковою доповіддю. Після його виступу Шухевич сказав: «Такої зброї людям не треба, вона нищитиме все і всіх поспіль, винахід її – це найбільший злочин проти всього людства, проти всіх народів. То ж чи не злочинцями найвищої категорії є вчені, які придумують те, що не допомагає людям, а знищує їх, руйнує все довкола і може перетворити нашу землю на пустелю?»

Ведучий
Упродовж багатьох років партійні ідеологи ототожнювали Українську Повстанську Армію з нацизмом і фашизмом. В червні 1947 року було укладено договір між СРСР, Польщею та Чехословаччиною про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією.

Ведуча
Але є документи, які більш ніж переконливо свідчать про героїчну боротьбу УПА з фашистськими загарбниками. В «Історії Українського війська», виданій у Вінніпегу в 1953 році, наводиться наказ генерала Тараса Чупринки до вояків УПА: «Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволяли йому грабувати українські села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й палення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанська Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу».

Ведучий
Після війни почалися масові репресії проти українського населення в Західній Україні. І знову на його захист стала УПА. Наведено лише один приклад: 20 – 21 жовтня 1947 року був запланований вивіз у Сибір і Казахстан 800 тисяч українців. І саме тому, що націоналістичне підпілля мало докладні дані про терміни вивозу і списки людей і таким чином вдалося 500 тисяч українців зберегти від депортації.

Ведуча
У будь-якій іншій державі людям, які боронили цю державу від кривавих наїзників, уже б давно віддали належне. А в нас ще досі існує цей незбагненний для нормального розуму парадокс: люди, які жертвували життям задля незалежності своєї Батьківщини, сьогодні саме в незалежній Батьківщині мусять чекати якоїсь реабілітації. Від кого і за що?!

Ведучий
Однак, факт залишається фактом,- Українська Повстанська Армія донині не визнана воюючою стороною в Другій світовій війні. Не визнано її історичного внеску у боротьбу з фашистами, а колишні вояки УПА нині є найменш соціально захищеною категорією населення.

Ведуча
22 жовтня 1993 року Верховною Радою України був прийнятий закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в якому відзначається, що бійці УПА, які брали участь у бойових діях проти фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 -1944 роках, визнаються особами, які належать до учасників бойових дій».

Ведучий
Але і в цьому законі багато недомовленостей, багато питань, на жаль не вияснені законом, бо закон цей є партикулярний. А партикулярні закони – це закони скоріше політичного ніж правового характеру.

Ведуча:
Тим, що в могилах вічна слава!
Для нас свята їх кров буде.
А тим живим – велика шана
Для нас повіки не умре.

Хор виконує гімн «Ще не вмерла Україна»






 КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ 
І ПАМ'ЯТНИХ ДАТ 
НА 2017 РІК
·  Президент України Петро Порошенко оголосив 2017 рік Роком Української революції 1917-1921 років.
·  ООН оголосила 2017 рік міжнародним роком сталого розвитку туризму. Саме за рахунок 2017 року розвитку туризму голови ООН сподіваються примирити держави, і спробувати встановити довгоочікуваний мир у всьому світі.
·  А ще 2017-2018 навчальний рік буде роком української мови у Німеччині та німецької мови в Україні.
·        2017 рік оголошено роком Японії в Україні. Це рішення направлено на укріплення стосунків між державами та зміцнення стосунків у економічному та політичному секторі.
  

У 2017 році минає:
- 400 років від дня народження Петра Дорошенка (1627-1698), українського гетьмана.
- 525 років українському козацтву (1492).
- 180 років з часу видання українського альманаху «Русалка Дністрова» (1837) членами «Руської трійці». 
СІЧЕНЬ
01.01.
- Новий рік
07.01.
- Різдво Христове
12.01.
- День українського політв’язня.
14.01.
- 80 років від дня народження Євгена Гуцала (1937-1995), українського письменника.
15.01.
- 135 років від дня народження Івана Огієнка (1882-1972), українського мовознавця, письменника, перекладача, державного і громадського діяча.

- 25 років тому (1992) Президія Верховної Ради України ухвалила указ про Державний гімн України (затверджено музичну редакцію автором якої є М.М. Вербицький).
17.01.
- 75 років Роману Гораку (1942), українському письменнику, франкознавцю, досліднику життя і творчості багатьох літераторів Прикарпаття.
19.01.
- Богоявлення Господнє. Йордан.
22.01.
- День Соборності України.
28.01.
- 25 років тому (1992) Державним прапором України було затверджено Український національний прапор жовто-синього кольору.
29.01.
- День пам’яті героїв Крут.

ЛЮТИЙ
02.02.
- 205 років від дня народження Євгена Гребінки (1812-1848), українського і російського письменника, славетного байкаря.

- 120 років від дня народження Євгена Маланюка (1897-1968), українського поета, мистецтвознавця, літературознавця.
07.02.
- 205 років від дня народження Чарльза Діккенса (1812-1870), англійського письменника.
14.02.
- День святого Валентина.
15.02.
- Стрітення Господнє.
17.02
- 125-а річниця від дня народження Йосипа Сліпого (1892-1984), митрополита української греко-католицької церкви, кардинала.
19.02.
- 25 років тому (1992) Верховна Рада України ухвалила затвердження Тризуба малим гербом України, вважаючи його головним елементом великого Державного герба України.
20.02.
- День пам’яті Героїв Небесної Сотні.
21.02.
- Міжнародний день рідної мови.
25.02.
 - 135 років від дня народження Леся Курбаса (1882-1942), українського режисера, актора.

- День народження Лесі Українки (1871-1913), української поетеси, перекладачки, громадської діячки.
27.02.
- 230 років від дня народження Устима Кармелюка (1787-1835), керівника селянського повстання.


БЕРЕЗЕНЬ
02.03.
- 135 років від дня народження Архипа Тесленка (1882-1937), українського письменника.
05.03.
- 190 років від дня народження Леоніда Глібова (1827-1893), українського поета, байкаря, журналіста.
08.03.
- Міжнародний день прав жінок і миру.
09.03.
- День народження Т.Г. Шевченка (1814-1861), великого українського письменника, художника, мислителя.
16.03.
- 135 років від дня Христі Алчевської (1882-1931), української письменниці, педагога, перекладача.
21.03.
- Всесвітній день поезії.
22.03.
- 175 років від дня народження Миколи Лисенка (1842-1912), видатного українського композитора
27.03.
- Міжнародний день театру.
КВІТЕНЬ
01.04.
- Всесвітній день сміху.
07.04.
- Благовіщення.

- 135 років від дня народження Дмитра Дорошенка (1882-1951), українського історика, громадського і державного діяча.
09.04.
- Вербна неділя.
15.04.
- 565 років від дня народження Леонардо да Вінчі (1452-1519),італійського живописця, скульптора, архітектора, вченого, інженера .
16.04.
- Воскресіння Христове.

- День довкілля.
18.04.
- День пам’яток історії та культури.
22.04.
- Всесвітній день Землі.
23.04.
- Всесвітній день книги і авторського права.
26.04.
- День Чорнобильської трагедії

ТРАВЕНЬ
01.05.
- Міжнародний день солідарності трудящих.
05.05.
- 110 років від дня народження Ірини Вільде (Дарії Макогон-Полотнюк (1907-1982), української письменниці, автора численних романів, повістей, оповідань з життя Західної України.
09.05.
- День пам’яті жертв Другої світової війни.
14.05.
- День матері.

- День народження Василя Стефаника  (1871-1936), видатного українського письменника – новеліста.
15.05.
- Міжнародний день сім’ї.

- 160 років від дня народження Андрія Чайковського (1857-1935), українського письменника, автора багатьох романів з історії України
18.05.
- Міжнародний день музеїв.
20.05.
- День Європи в Україні.
22.05.
- День перепоховання Тараса Шевченка (1814-1861), українського письменника, художника, мислителя, на Чернечій горі поблизу Канева.
- День Героїв

23.05.
24.05.
- День слов’янської писемності і культури.

- 105 років від дня народження Михайла Стельмаха (1912-1983), українського письменника.

- 135 років від дня народження Кирила Стеценка (1882-1922), українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча, священика.
31.05.
- Всесвітній день без тютюну (проти тютюнопаління).

ЧЕРВЕНЬ
01.06.
- Міжнародний день захисту дітей.
04.06.
- Трійця.
05.06.
- Всесвітній день охорони навколишнього середовища.
06.06.
-  День журналіста.
09.06.-12.06
- 25 років тому (1992) в Києві відбувся  І Всеукраїнський конгрес бібліотекарів.
10.06.
- 100 років тому прийнято І Універсал Центральної Ради, що проголосив автономію України в межах Російської держави (1917).
16.06.
- 115 років від дня народження Наталі Лівицької-Холодної української поетеси, перекладачки.
19.06.
- 150 років від дня народження Євгена Купчинського (1867-1938), українського композитора, диригента.
22.06.
- День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
25.06.
- День молоді.
28.06.
- День Конституції України.
30.06.
- 95 років від дня народження Марти Гай (Галина Савицька - Голояд) (1922-2013), української письменниці.

ЛИПЕНЬ
01.07.
- День архітектури України.
02.07.
- 100 років тому прийнято ІІ Універсал Центральної Ради (1917).
07.07.
- Свято Івана Купала.
08.07.
- 110 років від дня народження Олега Ольжича (О.О. Кандиби) (1907-1944), українського письменника, науковця, політичного діяча.
16.07.
- Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
17.07.
- 110 років від дня народження Романа Шухевича – Тараса Чупринки (1907-1950), діяча національно-визвольного руху України.
22.07.
- 135 років від дня народження Ярослава Гординського (1882-1939), українського письменника, фольклориста, літературознавця.

СЕРПЕНЬ
09.08.
-  70 років Софії Ротару (1947), українській естрадній співачці.
19.08.
- Яблуневий спас.
23.08.
- День Державного Прапора України.
24.08.
- День Незалежності України.
27.08.
- 115 років від дня  народження Юрія Яновського (1902-1954), українського письменника.

- 161 річниця від дня  народження І.Я. Франка (1856-1916), видатного українського письменника, поета, філософа, вченого і громадського діяча та 105 років з часу читання ним поеми «Мойсей» (1912) в залі будинку «Руська бесіда» (м. Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців, 24).
29.08.
- 155 років від дня народження Моріса Метерлінка (1862-1949), бельгійського письменника.

- 95 років від дня народження Павла Глазового (1922-2004), українського поета.

ВЕРЕСЕНЬ
01.09.
- День знань.
09.09.
- День українського кіно.
11.09.
- 155 років від дня народження О’Генрі (1862-1910), американського письменника.
15.09.
- 140 років від дня народження Олени Кульчицької (1877-1967), української художниці і графіка
20.09.
- 120 років від дня народження Леоніда Мосендза (1897-1948), видатного письменника української еміграції.
21.09.
- Міжнародний день миру.
23.09.
- 145 років від дня народження Соломії Крушельницької (1872-1952), видатної української співачки, педагога
25.09.
- 85 років від дня народження Анатолія Солов’яненка (1932-1999), українського співака.
27.09.
- День туризму.
28.09.
- 175 років від дня виходу в світ (1842) у Харкові першого повного видання поеми І.П. Котляревського «Енеїда».
30.09.
- Всеукраїнський день бібліотек.

ЖОВТЕНЬ
01.10.
- Міжнародний день музики.

- День працівників освіти.
02.10.
- 110 років від дня народження Івана Багряного (1907-1963), українського письменника.

- День художника.
11.10.
- 345 років від дня народження Пилипа Орлика (1672-1742), гетьмана України.
14.10.
- Покрова Пресвятої Богородиці.

- День українського козацтва.

- День Захисника Вітчизни.
24.10.
- День Організації Об’єднаних Націй (ООН).

ЛИСТОПАД
01.11.
- День державності на західноукраїнських землях.

- 99 років від дня проголошення ЗУНР (1918).
09.11.
- День української писемності та мови.

- 145 років від дня народження Богдана Лепкого (1872-1941), українського письменника, перекладача, літературознавця.
14.11.
- 105 років від дня народження Андрія Малишка (1912-1970), українського поета.  
16.11.
- День працівників радіо, телебачення та зв’язку.
17.11.
- Міжнародний день студента.
20.11.
- 100 років тому (1917) проголошено УНР.
25.11.
- День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні.

- 90 років від дня народження Олеся Бердника (1927-2003), українського письменника – фантаста.
30.11.
- 350 років від дня народження Джонатана Свіфта (1667-1754), англійського письменника.


ГРУДЕНЬ
01.12.
- Всесвітній день боротьби зі СНІДом. 
02.12.
- 80 років від дня народження Петра Осадчука (1937-2014), українського поета
03.12.
- 295 років від дня народження Григорія Сковороди (1722-1794), українського філософа, поета, музиканта, педагога.
05.12.
- Міжнародний день волонтерів.
06.12.
- 125 років від дня народження Миколи Куліша (1892-1937), українського драматурга.
10.12.
- День захисту прав людини.
13.12.
- День святого апостола Андрія Первозванного.

- 140 років від дня народження Миколи Леонтовича (1877-1921), українського композитора, хорового диригента, громадсько-культурного діяча.

- 220 років від дня народження Генріха Гейне (1797-1856), німецького поета.
14.12.
- День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
19.12.
- День святого Миколая  Чудотворця.
26.12.
- 165 років від дня народження Миколи Аркаса (1852-1909), культурно-освітнього діяча, письменника.
   31.12
- 140 років від дня народження Гната Хоткевича (1877-1938), українського письменника, актора, мистецтвознавця








































ПОДІЇ І ЛЮДИ БУЩИНИ
(Календар краєзнавчих
знаменних та пам’ятних дат
 у 2016 році)

Січень      

20 - 190 років від дня народження Івана Наумовича (20.01.1826р. – 04.08.1891р.),                     письменника, громадського, культурно-освітнього діяча

Березень 

2  - 85 років від дня народження Марії Байко (02.03.1931р.), заслуженої співачки УРСР, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка;
14 – 130 років від дня народження Федора Заяця ( 14.03.1886р – 25.02.1954р.), вчителя, організатора хорів, учасника комітету з побудови пам’ятника Маркіяну Шашкевичу на Підлиській горі.

Квітень
  
7 - 140 років від дня народження Іларіона Свенціцького (07.04.1876р. – 18.09.1956р), визначного вченого філософа-словіста, палеографа, знавця  старовинного мистецтва, довголітнього директора Національного музею у  Львові;
16 -  90 років від дня народження Бориса Возницького (16.04.1926р – 23.05.2012р.), директора Львівської галереї мистецтв, засновника музею – заповідника „Олеський замок” (1975р.), Лауреата Державної премії, Президента Українського Комітету Міжнародної Ради музеїв.


Травень   

 5 - 80 років від дня народження Юліана Вороновського (05.05.1936р. – 28.02.2013р.), відомого діяча УГКЦ, Єпарха Самбірсько-Дрогобицької Єпархії;
16 - 125 років від дня народження Володимира Супранівського (16.05.1891р. – 1946.),  власника відливарні дзвонів в с.Соколівка, відомого перекладача, видавця; 

Червень  
 
 - 75 років з дня смерті Петра Франка (21.06.1890р – 1941р.), сина Івана Франка, провідника Красненської летунської сотні УГА, очолював музей  І.Франка у Львові.

Липень 

  6   - 120 років від дня народження Івана Тиктора (06.07.1896р. – 1982р.), відомого українського видавця, діяча національно-культурного відродження  в довоєнній Галичині;

Жовтень 

14  - 110 років від дня народження Григорія Мигаля (14.10.1906р. – 08.10.2001р.), батька відомої співачки Іванки Мигаль, відомого вчителя, диригента,  композитора, просвітницького діяча;


Листопад  

6  -  205 років від дня народження Маркіяна Шашкевича (06.11.1811р.- 07.06.1843р.), українського поета, громадського діяча, організатора гурту „Руська трійця”, священика с. Гумнисько, с. Новосілки;
21 -   90 років з дня смерті Йосифа Боцяна (10.03.1879р.- 21.11.1926р.), відомого церковного діяча;
29 -  20 років з дня смерті Софії Караффи-Корбут (23.08.1924р. – 29.11.1996р.),  відомої художниці.




Іван Наумович
(20.01.1826р. – 04.08.1891р)
Народився в польськомовній руській родині вчителя початкової школи. Мати (уроджена Дроздовська) походила з родини греко-католицького священика. Початкову освіту і виховання здобув у Буську, де його батько, Григорій Наумович, працював учителем. За фінансової допомоги буської графині Мір навчався у львівській гімназії, після закінчення якої у 1844 продовжив освіту на філософському, а згодом на богословському факультеті Львівського університету та у Львівській духовній семінарії. Належав до таємної польської повстанської організації Towarzystwo Braci. Під впливом Весни народів 1848 року змінив політичні переконання на проруські. Через колишню участь у польських таємних організаціях був відрахований із семінарії і продовжив навчання на правничому відділенні Львівського університету. у 1849 поновився на 3-й рік навчання у Львівську семінарію. У 1851 одружився з Теодорою Гавришкевич — дочкою греко-католицького священика, у тому ж році отримав висвячення із рук митрополита Михайла Левицького. Служив вікарієм у Городку, а з 1853 - парохом у Заставному (Ляшки-Королівські) та Перемишлянах.
Засновник популярної газети (далі журнал) для народу «Наука» (1871—1902).  У 1871—1880 редагував двотижневик «Русская Рада».Посол до Галицького сейму (1861—1866), австрійського парламенту (1873—1879), засновник Товариства імені Качковського. Підтримував стосунки з офіційними та клерикальними колами Російської імперії. У 1866 році у статті "Погляд у майбутнє", яка доводила історичну спільність населення Галичини з російським народом, писав:
Яко русский человек не могу в Москве не видите русских людей, и хотя я малорусин, а они великоруссы, то таки и я русский, и они русские… Сходство нашего языка с российским есть очевидное, ибо на тех самых правилах опирается. Просвещение у нас на Руси было насамперед в Киеве, потом перенеслось на север… Русь Галицкая, Угорская, Киевская, Московская, Тобольская и пр. с точки зрения этнографической, исторической, языковой, литературной, обрядовой — это одна и та же Русь… Мы не можем отделиться Китайской стеной от наших братьев и отказаться от языковой, литературной и народной связи со всем русским миром.
На великому політичному процесі 1882 засуджений на 8 місяців ув'язнення за поширення православ'я, після відбуття кари 1884 року виїхав за Збруч.З 1886 був священиком у Києві
Помер 4 (16 серпня) 1891 року у Новоросійську. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі.
Іларіон Свєнціцький
( 07.04.1876 – 18.09.1956)
           
            У великому списку видатних людей Бущини одне з перших місць належить Іларіону Семеновичу Свєнціцькому.
            Вклад, який зробив він в українську науку, освіту і культуру, є надзвичайно вагомим і плідним, хоч і донині належно не оціненим. Вчений-енциклопедист, широко відомий у наукових та мистецьких колах Європи, І.Свєнціцький залишив велику і різносторонню спадщину як філолог, мистецтвознавець, історик.
            У своїх численних роботах вчений глибоко і ґрунтовно досліджував актуальні питання філології, славістики, фольклористики, етнографії, музейної справи. Як видавець, редактор та публіцист, І.Свєнціцький був видатним організатором культурного життя в Україні і, зокрема, в Галичині.
             І.Свєнціцький немало зробив на ниві народної освіти. Він був одним із провідних вчених-філологів в Україні і , як професор Львівського університету, виховав велику когорту молодих спеціалістів, заклав відому школу львівської славістики.
            У 1913 році І.Свєнціцький став приват-доцентом кафедри слов’янської філології Львівського університету, з яким пов’язана майже 40-річна його педагогічна і наукова діяльність. У спадщині вченого десятки монографій, брошур, статей, оглядів, рецензій, присвячених різним галузям гуманітарних наук.
            Особливу велику увагу І.Свєнціцький у своїй науковій та викладацькій роботі приділяв проблемам україністики і, зокрема, українській мові. Відомі праці Свенціцького:
                            
 „Основи науки про мову українську”, „Нариси з історії української мови”,  „Мова Галицько-Волинського літопису”
            Але найбільш відомий для нас І.Свєнціцький як видатний мистецтвознавець і знавець музейної справи.
            З 1901 по 1905 роки  працює помічником у бібліотеці  Народного Дому у Львові. В 1905 році митрополит Галицький Андрей Шептицький засновує Церковний музей і запрошує І.Свєнціцького для упорядкування своїх збірок, як фундаменту майбутнього музею. Якраз з бібліотеки і колекції Андрея Шептицького засновується Церковний музей.
        Для поповнення книгозбірні та музею І.Свєнціцький подорожує по Україні, Росії, Білорусії. Багато було описано, зібрано, вивчено і закуплено для музею.
            Митрополит Шептицький та Іларіон Свєнціцький ставили собі за ціль зібрати, впорядкувати і зберегти для науки пам’ятки культурно-церковного життя південно-західної Руси-України.
            У 1908 році збірка суто церковного характеру переростає у наукову фундацію „Церковний музей у Львові”, а в 1911р. на основі нотаріального акту було змінено назву фундації на „Національний музей у Львові”.
            В цьому ж році за надані А.Шептицьким гроші  був закуплений будинок на теперішній вул. Драгоманова,42, який дотепер є головним корпусом музею.
            З 1939 по 1952 рік І.Свєнціцький був директором Національного музею у Львові.
            Одна з найбільших заслуг І.Свєнціцького – активні розшуки витворів українського мистецтва. Завдяки постійним пошукам Свєнціцького та його колег у музеї сформувались унікальні збірки рукописів і стародруків давнього українського малярства, декоративної різьби, графіки й народного мистецтва, предметів давньоруського періоду.
            І.Свєнціцький в першу чергу думав про підвищення за допомогою музею рівня освіченості серед своїх краян.
            Він був „двигуном” у видавничій діяльності музею. Регулярно з’являлися каталоги виставок, літописи Національного музею, серії видань „Збірки Національного музею”. Вийшли солідні наукові праці І.Свєнціцького „Галицько-руське церковне малярство ХУ-ХУІ ст.”, „Прикраси рукописів Галицької України ХУІ ст”, „Опис кириличних пергаментових рукописів Національного музею ХІІ-ХУ ст”, „Початки книгопечатання на Землях України”, „Іконопись Галицької України ХУ-ХУІ віків”, „Ікони Галицької України ХУ-ХУІст”.
            І.Свєнціцький у постійному полі зору тримав реставраційну справу, розвиток якої сприяв би збереженню скарбів для прийдешніх поколінь.
            І.Свєнціцький був ініціатором створення таких музеїв у Галичині, як Музей ім. о.Йосафата Кобринського в Коломиї, Музею греко-католицької Богословської академії у Львові, музеїв „Бойківщина” в Сам борі, „Стривігор” у Перемишлі, „Лемківщина” в Сяноці, „Верховина” в Стрию, невеликих колекцій в Сокалі, Яворові, Тернополі.
            Саме поява українських музеїв у довоєнній Галичині є заслугою І.Свєнціцького, оскільки він став чи не першим українським теоретиком музейництва.

Література:
  • Буськ. Історико – краєзнавчий нарис [Текст] / Упорядкув. Володимир Чучман. – Львів: Свічадо, 1993. – Іларіон Свєнціцький. – С. 29 – 35.
  • Гораль Г. Вшануємо славетного земляка [Текст] : [Іларіон Свєнціцький] / Галина Гораль // Воля народу. – 2011. – 18 квіт.
  • Дишкант Т. « Галицька брама» про  Іларіона Свєнціцького [Текст] / Тарас Дишкант // Воля народу. – 2006. – 3 жовт. – С. 2.
  •  Іларіон Свєнціцький [Текст ] // Воля народу. – 1997. – 2 жовт. – С.2.
  • Книш Я. Спогади І. Свєнціцького про І.Франка [Текст] / Я. Книш // Прапор Жовтня. – 1989. – 14 груд. – ( Клекіт бузька ).
  • Новосад Н. « Все що мав у життю, він віддав для одної ідеї» [Текст] : [Іларіон Свєнціцький] / Наталія Новосад // Вісті краю. -2011. – 14 квіт. – С. 2.
  • Савчин І. П. Витоки національної самосвідомості « Буської трійці» [Текст ]: [Іларіон Свєнціцький ] / Іван Савчин // Гімназійна думка. -  2000.
  • Семчишин Б. Іларіон Свєнціцький у спогадах Меланії Бордун [Текст]: до 120 – річчя від дня народження І. Свєнціцького / Богдана Семчишин // Воля народу. – 1996. - № 36.
  • Сидор О. Подвижник західноукраїнського музейництва [Текст] : [про Іларіона Свєнціцького] / О. Сидор // Прапор Жовтня . – 1990. - № 67 – 70. – ( Наші славні земляки).


СТОРІНКАМИ  БІОГРАФІЇ  БОРИСА  ВОЗНИЦЬКОГО
( 16.04.1926р. – 23.05.2012р.)

   Борис Возницький народився 16 квітня 1926 року у селі Ульбарів на Рівненщині. Мати Бориса, Тетяна Нестерчук, була активісткою в селі, брала участь у всіх заходах „Просвіти”, співала, їздила з виставами по всіх довколишніх селах. Була вона дуже побожною і привела свого малого сина до церкви св. Луки, де він кілька років прислуговував під час Богослужінь.
   Навчання розпочав у сільській школі, потім продовжив у Дубно, Рівному, Здолбунові. З 1942 року вчився у Рівненському будівельному училищі з українською та німецькою мовами навчання. Весною 1943 року залишив навчання в училищі, довідавшись, що їх забирають на роботу до Німеччини.
1943 року, коли були втрачені всі ілюзії про самостійну Україну, коли у волинських лісах створювалися загони УПА, Борис Возницький називає найбільш романтичним роком свого життя. Це була романтика боротьби, коли піднімалось юнацтво ОУН. У червні 1943 року, коли провадився набір у школу старшин, Возницькому виповнилось 17 років, і він мав найкращу освіту на весь Ульбарів. Тому сільська громада направляє його до неї. Потрапити туди не вдалося – надто молодий. Але виглядав старшим на свій вік, можливо, тому військовий, який провадив організаційно – мобілізаційний відбір, залишив Возницького при собі в штабі УПА „Південь”. Мав він тоді псевдо „Пугач”. У 1944 році, коли більшовицькі війська вже були близько, він відправив хлопця додому, тим самим врятувавши йому життя. Переховувався удома, але його знайшли і разом з батьком відправили на фронт. Вважали бандерівцем, тому знаходився під постійним контролем. Врешті його направили вчитись у сержантську школу, після закінчення якої отримав звання єфрейтора та був відправлений воювати під Шауляй. Закінчення війни застав у Кенігсберзі.
   В 1950 році Борис Возницький вступив у Львівське училище прикладного мистецтва. Його вчителями були Музика, Звіринський, Шатківський, Масюткин. Закінчивши училище, зрозумів, що його приваблює мистецтвознавство, тому поїхав вступати у Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури ім.Рєпіна Академії мистецтв – і став першим мистецтвознавцем нової генерації у повоєнному Львові. Деякий час працював в управлінні культури. У 1960 році став заступником директора Музею українського мистецтва. Завів інвентарні книги, переніс 58 картин зі спец фонду до основних фондів. Потім Музей українського мистецтва об’єднали з Картинною галереєю, і Борис Возницький став спочатку її заступником, а з грудня 1962 року – директором цього закладу. З того часу все його життя пов’язане із музеєм. Поповнював фонди, виїжджаючи з колективом в експедиції в райони Львівщини та сусідніх областей і рятуючи твори сакрального мистецтва, що могли у ті часи бути знищеними. Так назбиралась величезна колекція картин, ікон, скульптур, яку уже не могли вмістити тісні фондосховища корпусу галереї на вул.Стефаника, 3. Шукаючи виходу, Борис Возницький використав досвід  польських сусідів, до яких поїхав вперше у 1959 році та побачив, як освоюються замки. У 1975 році стараннями Бориса Возницького відбулося  відкриття Олеського замку. Олеський замок – це історична перлина часів Київської Русі, це результат експедицій і спроба показати старе українське мистецтво, це хранилище скарбів української спадщини, це початок нашої „Золотої підкови”, у яку входять Золочівський і Підгорецький замки.У своїх спогадах митець згадує: „Мене якось доля все життя вела до Олеського замку. Моє перше знайомство з ним було, коли я їхав  вчитися до Львова в училище – десь рік 1950 – 1951. Їдучи залізницею, перед Кутами є зупинка, і видно замок. І хтось розповідає – ось Олеський замок, там же Богдан Хмельницький жив.” Потім, навчаюсь у Ленінграді, Борис Возницький бачив петербурзькі палаци та постійно думав, чи можна в Україні зробити щось подібне. „ В мене завжди була якась злість: чому у нас так нищиться національна спадщина? На Львівщині всі замки горіли: Підгорецький у 1956році, Золочівський також в цих часах, Олеський – у 1951 році.
Олеський замок реставрувався 5 років.
   У 1988 році Борис Возницький взявся за Золочівський замок, з 1997 року ведуться роботи на Підгорецькому замку. Свою золоту зірку Героя України отримав у 2005 році в палаці Потоцьких, відвойованому в довгих бюрократичних баталіях. Під його керівництвом галерея стає значним музейним центром з багатьма філіями.
  23 травня 2012 року фатальний випадок забрав  назавжди Бориса Возницького. Його життя обірвалося внаслідок ДТП. Пішов він від нас на високій ноті – у русі. Борис Григорович любив швидку їзду. Завжди усюди поспішав, наче хотів ще багато всього встигнути. У нього було ще стільки задумів, стільки проектів... Та не судилося... Похований на Личаківському цвинтарі на 67 полі поряд з визначними людьми.

ЮЛІЯН ВОРОНОВСЬКИЙ
(05.05.1936р. – 28.02.2013р.)
Юліян (Юрій Вороновський), син Івана та Ксенії (з дому Костишин), народився 5 травня 1936 року у селі Гумниська Буського району Львівської області. Після закінчення середньої школи поступив в Український Поліграфічний Інститут у Львові, котрий закінчив у 1961 році зі спеціальністю інженер-технолог поліграфічного виробництва. Впродовж п'ятнадцяти років працював на різних посадах від інженера до начальника відділу у Проектно-Конструкторському Інституті у м. Львові. В час, коли праця на займаних посадах стала для нього недоступною через його віровизнання, змушений був звільнитися і перейти на просту роботу у котельню, де працював до часу виходу УГКЦ із підпілля.
У 1958 році вступає до підпільного монастиря Монахів Студійського Уставу і починає навчатися у підпільній греко-католицькій семінарії. У 1964 році складає чернечу схиму, в часі якої через наречення отримує ім'я Юліян. 27 жовтня 1968 році з рук Єпископа Василя-Всеволода Величковського (підпільного Митрополита УГКЦ) приймає ієрейські свячення. Молодий ієромонах активно включається у діяльність підпільної Української Греко-Католицької Церкви. Він відвідує домівки греко-католиків, у яких відправляє богослужіння, надаючи їм духовну опіку. У 1976 році ієромонах Юліян змушений через своє віровизнання та діяльність підпільного греко-католицького священика залишити місце праці і надалі, аж до виходу Церкви з підпілля у 1990 році, працює оператором котельні. Це дає змогу йому більше приділяти уваги кандидатам до монастиря і навчати та формувати їх. В недовгому часі о. Юліяна вибирають ігуменом підпільного монастиря. За це ієромонаха Юліяна неодноразово викликають до спецслужб, звинувачуючи його у антирадянській діяльності. Через недостатність доказів йому вдається уникнути покарань. 30 вересня 1986 року тодішній Митрополит підпільної Церкви Володимир Стернюк на одній із львівських квартир хіротонізує ієромонаха Юліяна Вороновського, і призначає його Єпископом-помічноком у Львові. В часі легалізації УГКЦ і відновленні української державності Владика Юліян бере активну участь у богослужіннях, маніфестаціях, віче тощо. Даний єпископ є членом екуменічної студійної групи, до якої належать єпископи та священики Греко-Католицької та Православної Церков. Владика Юліян прикладає багато зусиль до конфесійного порозуміння і є добрим авторитетом як для духовенства так і мирян не лише греко-католиків, але і вірних інших конфесій. Єпископ веде відкритий і відвертий діалог із представниками державної влади та ієрархами іншх Церков. У 1991 році Мирославом Іваном (Любачівським), Главою УГКЦ, був призначений Архимандритом монастиря Студійського Уставу і ректором Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. У1993 році йому було поручено адміністраторство новоутвореної Самбірсько-Дрогобицької Єпархії,17 квітня 1994 року Владику Юліяна введено на престіл новоутвореної Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
За час свого єпископського служіння Владика Юліян висвятив понад 200 священиків, освятив понад 100 храмів, ініціатором будівництв та фундатором багатьох з них був сам. За 12 років свого служіння повіреної Єпархії Владиці вдалося розбудувати структури єпархії, відкрити духовну семінарію, Катехитичний інститут, працювати над розробленням різних програм для навчання дітей та молоді, а також приділяти велику увагу соціальним проектам. На даний час Владика Юліян є членом Постійного Синоду Єпископів УГКЦ, а також очолює синодальні Комісії: у справах шкільництва та родини.
Указом Президента України від 4 листопада 1999 року Владика нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. 21 січня 2010 року рішення №520 Трускавецької міської ради Владиці Юліяну (Вороновському) присвоєно звання «Почесний громадянин м. Трускавця». 1 липня 2011 року рішенням Вченої ради УКУ Владиці Юліяну присвоєно звання Doctor Honoris Causa, яке 9 липня 2011 року вручив Блаженніший Любомир, Великий канцлер УКУ.
27 жовтня 2011 року повідомлено про прийняття зречення Патріархом Святославом (Шевчуком) з уряду єпископа Самбірсько-Дрогобицького Владики Юліана. З того моменту Владика є Вислуженим Єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Із липня 2012 року Владика Юліян проживав у Святоуспеннській Унівській лаврі, будучи її архимандритом.
28 лютого 2013 року після важкої недуги перестало битись серце першого єпарха Самбірсько-Дрогобицького.

Володимир Супранівський

(16.05.1891 – 1964)

            Народився Володимир Супранівський 16 травня 1891р. у сім’ї дзвонарів, предки яких понад 400 років виливали дзвони у селі Соколівці Буського району, переїхавши сюди з Наддніпрянщини. Батько Володимира мав вищу богословську освіту.
            Після закінчення народної школи в рідному селі трохи навчався у Бродівській і Золочівській класичних гімназіях, потім закінчив шестикласну чоловічу школу в Буську, а з 1907 по1913 роки практикував і працював у книгарні Наукового Товариства ім..Шевченка у Львові. За цей час він приватно закінчив гімназію, відвідував лекції в університеті, жив в Академічному домі. Ще юним гімназистом Супранівський вкладав свою любов, свою працю, свої копійчані заощадження практиканта і бібліотекаря у книгарні НТШ, щоб прославити ім’я  Кобзаря, у двадцятирічному віці зібрав і видав у Золочеві поетичну антологію „На вічну пам’ять Тарасови Шевченкови”. Саме в ці роки зробив великий внесок у вітчизняне франкознавство. В.Супранівський був знайомий з Іваном Франком, вивчав його твори і літературну діяльність. У 1913р. у Львові видав брошуру „Житє і твори Івана Франка”.
            В жовтні 1913 року був призваний до австрійської армії, брав участь у Першій світовій війні і в січні 1915р. потрапив у Карпатах до російського полону, який відбув на Слобожанщині.
            Звільнившись з полону у квітні 1918 року, працював в агрономічному відділі Зміївської повітової народної управи. Згодом брав участь у визвольних змаганнях. Повернувся В.  Супранівський у Галичину в березні 1920 року. Деякий час переховувався від поляків, а потім знову працював у книгарні НТШ; в 1921-1924 роках навчався в Українському таємному університеті. Після його заборони повернувся в рідне село, працював секретарем сільської управи, згодом був звільнений з роботи поляками. До 1939 року завідував родинною ливарнею дзвонів. У 1939-1942 роках обирався головою сільради і війтом села, навіть був депутатом так званих народних зборів Західної України.
            Протягом всього цього часу займався літературною діяльністю, популяризацією українських класиків, твори яких на історичну тематику переклав з російської мови, складанню читанки, українського словника, не обминув своєю увагою і царини етнографії та фольклору. З серпня 1944 року і до кінця життя перебував на нелегальному становищі.  У частково збереженому його архіві, який віднайшла Наталія Цемрюк у колишній хаті Супранівських, збереглася радянська газета «Вільна Україна» від 13 жовтня 1964 року із статтею «Соколівська новина», в якій згадувалося про його смерть від рук так званих буржуазних націоналістів, хоч він, напевно, ще був живий і залишив цю статтю для використання у певних літературних цілях. Далекі родичі і старожили Соколівки стверджували, що В.Супранівського таємно поховали на території батьківської хати його
молодший брат і сестри. Пошуки могили з метою перепоховання останків поки що не дали результатів.Віднайдені в Соколівці документи особистого архіву письменника свідчать, що останні його збережені записи датовані 16 березням 1955 року. Можливо, що частина архіву збереглася в інших місцях. Про умови життя В Супранівського в часи перебування в підпіллі немає точних даних. З метою  оберегти письменника від переслідувань НКВС, а його родину від виселення в Сибір у серпні 1944р. на пропозицію місцевої самооборони ОУН В Супранівський  дав згоду на перехід в підпілля. А з часом зв’ язок з Супранівським  був втрачений. Про його перебування знали лише брат і сестри, а також люди, яких або вже нема, або вони ще бояться говорити про те, що знали.

Література:

·         Баранський Р. В. Супранівський про Івана Франка [Текст] / Роман Баранський // Воля народу. – 1996. – 31 серп. – С. 2.
·          Баранський Р. Дзвони пам’яті [Текст] : до 110 – річниці від дня народження
·         В. Супранівського / Роман Баранський // Воля народу. – 2001. – 18 трав. –( Ювілеї )
·          Баранський Р. Із когорти нескорених: повернені із забуття [Текст] / Редактор М. Іванців . – Буськ, 2009. – Розділ 1: Володимир Супранівський в боротьбі за Україну. – С. 4 – 14.
·          Баранський Р. Ранній політ [Текст] : аналіз ранніх творів Володимира Супранівського / Роман Баранський. – Буськ, 2007. – 26 с. - ( «Повернені із забуття» )
·          Баранський Р. Соколівські дзвони Супранівських  [Текст ] / Р.Баранський , Н. Цемнюк // Воля народу. – 1991. – 7 листоп.  – ( Спадщина )
·          І пісня, і праця,і боротьба : повернені із забуття [Текст] / Редактор  М. Іванців. – Буськ, 2007. – Етнографічні записи. – С. 3 – 16.
·          І пісня, і праця, і боротьба : повернені із забуття [Текст] / Редактор  М. Іванців. – Буськ, 2007. – З епістолярної  і мемуарної спадщини Володимира Супранівського . –С. 17 -23.
·          Ранній політ : повернені із забуття [Текст] / Редактор М. Іванців . – Буськ,  - Перші публікації і переклади  В. Супранівського. – С. 4 – 11.
·         Романюк О. П. Ранні твори В. Супранівського [Текст] / О. П. Романюк, М. Т. Спочинець // Воля народу. – 1996. – 3 квіт. – С. 2.
·         Чучман В. С. Козацькі дзвони в Галичині [Текст] : про відливанню церковних дзвонів Якова Супранівського і синів у Соколівці / В. С. Чучман, О. П. Билець, Р. Р. Баранський // Воля народу. – 1996. – 3 квіт. – С. 2.




Іван Тиктор – галицький видавець
(06.07.1896 – 26.08.1982)


Непересічним діячем на ниві національно – культурного відродження в довоєнній Галичині був Іван Тиктор. Він не шкодував часу і зусиль, щоб подарувати українському народові світло знань, завжди і всюди, чи то на батьківській землі, чи то далеко за межами батьківщини, Іван Тиктор ставив перед собою завдання впливати на піднесення національної свідомості українського народу.
 Редактор, видавець і організатор преси, Іван Тиктор належить до діячів, що посідають вагоме місце у новітній культурній історії України. Унікальна його роль у створенні професійних українських видавництв, у розбудові інфраструктури видавничої галузі, у практичному виробленні засад сучасної видавничої діяльності. Обравши собі за життєве кредо – робити все, що корисне для України, - він віддав видавничій справі майже 60 років життя
Розуміючи, яку велику силу має друковане слово, разом з колишніми товаришами по зброї  Іван Тиктор організовує у Львові видавничу акціонерну спілку „Українська преса”. Першим виданням спілки став часопис „Новий час”, який почав виходити у світ з 1 листопада 1923 року. У ньому Іван Тиктор займав посаду адміністратора. Спочатку це був тижневик, пізніше – щоденна газета, що друкувалася тиражем 3500 примірників. На початку 1938 року наклад „Нового часу” становив 16 тис. примірників. Використовуючи досвід закордонних видавництв, І.Тиктор намагався збільшити тираж, застосовуючи пільги для постійних передплатників, вміщуючи оголошення. „Новий час” стояв на  національних позиціях, він надзвичайно активно розходився не лише в Галичині, але й за кордоном,  єднав усіх українців, кріпив їх  у дусі й вірі. Рівня „Нового часу” 1930 - их українська журналістика сягнула, мабуть, лише близько 2000 року: ґрунтовні репортажі, ілюстрації, фоторепортажі, потужний відділ міжнародних новин, коментарі, фейлетони, історична публіцистика, карикатури, розважальні тести, новини спорту, реклама тощо. За десять років існування „Новий час” перетворився на основний пресовий орган галицьких українців. Одночасно Іван Тиктор починає випускати книжкові видання. Першою книгою, яка побачила світ, стала книга Михайла Возняка „Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії”.
У 1928 році Іван Тиктор заснував часопис „Народна справа”, який набув дуже великої популярності серед селян. Редактором цього видання  він запросив відомого українського письменника й публіциста Юрія Шкрумеляка. У газеті вміщувалися політичні вісті, статті з життя українського народу, матеріали про господарські справи, давалися різні поради. Цікавими були розділи „Читання з історії України”, „Що в світі чувати”, „Що чувати в нашім селі”, „Новинки”, „Господарські поради”, „Жіночі справи”, „Торбинка сміху” та інші.   „Народна справа” дуже швидко стала найбільш читабельним виданням для селян, не було найглухішого села, де його не читали б. Тиражі часопису були найвищими в Західній Україні, наклад його перевищував 40 тис. примірників. Кожний передплатник газети автоматично страхував свою худобу, тому й не дивно, що деякі села передплачували 100 і більше екземплярів часопису. Нинішні видавці могли б навчитися в селянського сина спритності заробляти в несприятливих умовах.
З часом видавнича спілка „Українська преса” переросла у потужний концерн, власником якого став Іван Тиктор. ”Українська преса” починає видавати часописи „Дзвіночок” для дітей (з 1931 року), „Наш прапор”(1932), „Наш лемко”(з 1934 року) і гумористичний журнал „Комар”(з 1933 року). Прекрасний журнал „Дзвіночок” був улюбленою лектурою української дітвори. Виходив він накладом 30 тис. примірників. При часописі виходила бібліотека для української молоді „Ранок” під редакцією В.Калини. Це були невеликі книжечки з сюжетними обкладинками. „Дзвіночок” демонстрував, насамперед, високу культуру видання. Досягалося це мінімальними, але дуже ефективними засобами. Так, упродовж перших років часопис виходив з однаковою графічно оформленою паперовою обкладинкою. Повторювана з місяця в місяць обкладинка запам’ятовувалася  дитині, а це полегшувало пошук видання серед інших, сприяло встановленню своєрідних „дружних стосунків”  із зображеними героями. Всі видання  виховували у своїх читачів почуття любові до рідної  землі і народу. При кожному з часописів концерну випускалися книжки, брошури, календарі. Особливо відомим став селянський  календар „Золотий колос”, що в 1939 році досягнув рекордного тиражу  85 тис. примірників. У ньому вміщувалися науково – популярна інформація, господарські поради, вірші та оповідання тощо. Не було української селянської хати, де б не читали календаря „Золотий колос”.
Видання „Української преси” у 1922 – 1939 рр. мали величезний вплив на піднесення національної свідомості населення Галичини. В цей час Тиктор регулярно співпрацював з Іваном Крип’якевичем. Вони разом реалізували задум видавати літературу довідкового характеру. З 1934 року видавництво стало випускати серію „Історична бібліотека”, в якій побачили світ такі монументальні твори, як „Велика історія України”, „Історія українського війська”, „Історія української культури”  та молитовник „Вірую”, було започатковано друкування всесвітньої історії. Ці книги виходили з друку більш ніж десятитисячним накладом. Варто зауважити високий художній рівень видань Тиктора: до їх видання залучали вже знаних художників Гординського, Іванця, Ковжуна, Куриласа, Левицького, Холодного. При „Нашому прапорі” виходили серії „Української бібліотеки” , „Музичної бібліотеки” та „Аматорського театру”. Передплатники „Нового часу” одержували „Українську бібліотеку” безкоштовно. Завдяки високим накладам, а отже, й прибуткам, Тиктор відкрив представництва концерну в Коломиї, Кременці, Луцьку, Перемишлі, Станіславові, Стрию, Яворові, а також в Австрії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Румунії, Чехословаччині та Америці. Довкола видань Івана Тиктора гуртувалися найкращі журналістські кадри, крім того, він платив гонорари сотням дописувачів. 
З приходом більшовиків до Львова усі видання І.Тиктора були закриті, а сам він з сім’єю  перебрався в окупований німцями Краків, де заснував релігійне видавництво „Нове життя”. У 1941 році він передав видавництво отцям студитам у Львові. Після захоплення Західної України німцями наш земляк організовує у Рівному видавництво „Волинь” та видає журнали „Орленя” та „Український хлібороб”. І цього разу Тиктор проявив себе як чудовий менеджер: видання „Волині” мали великий попит, незважаючи на те, що йшла війна. Проте влітку 1943 року есесівці розгромили  видавництво, а Тиктор потрапив до в’язниці. У листопаді його все ж звільнили, а через декілька днів нацисти розстріляли всіх в’язнів рівненської тюрми Під кінець Другої світової війни був заарештований гестапо, але , на щастя, йому вдалося втекти з концтабору. Емігрував до Австрії, а в 1948 році опинився в Канаді, у місті Торонто, де теж розгорнув видавничу діяльність. Тут він заснував „Клуб любителів української книжки” і перевидав „Історію України”, „Історію українського війська” ,„Історію української культури” та близько 40 книг красного письменства.
За час своєї видавничої діяльності всього Іван Тиктор випустив у світ близько 500 книжок. Його тогочасних видань вистачило б, напевно, на предовгу бібліотечну полицю в поки що уявному ідеальному зібранні українського друку. Власне, та полиця вже була колись заповнена, але по кривавому визволенню Західної України вона була чи не вся знищена визволителями. А саме ім’я видавця стерте з підрадянської пам’яті.
Ми й досі не можемо збагнути феномену Івана Тиктора. Як вдалося простому галичанину з Красного стати власником величезного видавничого  концерну, у якому знайшло працю більше 200 робітників? Як вдалося залучити до співробітництва визначних діячів української культури, як – досягти таких величезних тиражів газет? Сучасні науковці захоплюються методами подачі рекламних матеріалів, які ще в 1930 – і роки застосовував Іван Тиктор. Діяльність І.Тиктора переконливо свідчить, що то була людина не тільки нової генерації як видавець та підприємець, а й, що дуже важливо, патріот. Його проекти, ідеї, втілені і не втілені, мали в собі на меті не тільки досягнення власного добробуту, а й, передусім, несли користь широкому загалу. Працюючи в чужій державі, Іван Тиктор усе робив, аби допомогти своєму народу. Це було не тільки просвітництво, а й конкретні шляхи, щоби дати заробити бідним, відкрити додаткові робочі місця, провадити передовий досвід.  Будучи відомою діловою людиною, творцем інновацій, Іван Тиктор залишався українцем  і в душі, і на ділі. Саме під таким ракурсом можна розглядати і його видавничо – підприємницьку діяльність 


Григорій Мигаль
(14.10.1906 – 08.10.2007)

            Народився Григорій Мигаль 14 жовтня 1906 року в с.Себечів Сокальського повіту, в родині Григорія й Ксені. В 1927 році закінчив Учительську семінарію в Сокалі, де навчався теорії музики та гри на скрипці. У 1928 році разом з дружиною Марією та маленькою донькою Іванною переїхав до Буська. Працював вчителем музики у початкових і середніх школах (1928-1934), з 1939 – заступником директора Буської середньої школи, одночасно викладаючи уроки співів та української мови. В роки німецької окупації (1941-1944рр.) -  директором середньої комерційної школи.
            У 1944 році родина Мигалів опинилась в Німецькому таборі для переміщених осіб, а з 1949 в Канаді і поселилась в місті Тандер Бей. Проживаючи в еміграції Григорій Мигаль не стоїть осторонь громадського та культурного життя української діаспори. Будучи активним членом товариства „Просвіта”, він керує просвітянським мішаним хором, чоловічим хором ім. Івана Франка. Григорій Мигаль – організатор і диригент жіночого хору „Просвіта”, а з 1959 року – мішаного хору „Карпати”. Для товариства „Просвіта” Григорій Мигаль організував велику колекцію музичних творів, також зібрав власну музичну бібліотеку. Брав участь у роботі багатьох громадських, церковних організацій, був членом професійних Асоціацій вчителів музики Онтаріо та вчителів модерних мов міст Манітоли та Онтаріо. У 1971 році Григорій Мигаль був удостоєний звання Почесного громадянина міста Тандер Бей, а в 1978 році на ХІУ Конгресі українців Канади його було нагороджено Шевченківською медаллю.
            Його перу належить ряд публіцистичних статей. Ним була здійснена обробка багатьох українських народних пісень.
            Григорій Мигаль прожив довге та яскраве життя, сповнене болем та тугою за рідною Україною. Його просвітницька діяльність залишила глибокий слід у духовному та культурному житті української діаспори.
            Помер Григорій Мигаль 8 жовтня 2001 року у канадському місті Тандей Бей. Перед смертю великий маестро заповів передати на рідну землю, до Буського музею, збірку музичних книг та журналів, а колекцію платівок – Львівському музею ім. Соломії Крушельницької.
Література:
  • Гораль Г. На Україну повернусь ( Світлій памяті Григорія Мигаля ) [Текст ] / Галина Гораль // Воля народу. – 2002. – 19 берез.
  • Кубат О. Біографічний довідничок, Мигаль Григорій [Текст] / Олена Кубат // Воля народу. – 2009. – 6 серп. – С. 3.
  • Мигаль Г. « ВН» в Англії, Канаді [Текст ]:[ лист Григорія Мигаля у редакцію газети « Воля народу»] / Григорій Мигаль // Воля народу. – 1996. – 23 лист.
  • Надбужанщина Т. 1. [Текст] : історико – мемуарний збірник / Ред. кол. М. Мартинюк ( гол. ред.), Н. Олійник, А. Демусь та ін. – Обєднання  надбужанців, 1986. – Іванна Мигаль. – С. 869. – 873.

Маркіян Шашкевич

Маркіяна Шашкевича називають будитилем  української національної свідомості в  Галичині. Він навчив галицьких українців поважати самих себе і свою націю, любити рідну мову.  Маркіян Шашкевич визначився на Західній Україні як перший народний поет, прозаїк, публіцист і перекладач, автор  першої книги народною українською мовою в Галичині “Русалка Дністровая”.                                                                                                                 Маркіян Шашкевич народився  6 листопада 1811 року  в селі Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях.  З 1829 року юнак навчається у Львівській духовній семінарії.                                                                                                                                                    У Буському районі доля пов’язала поета з двома населеними пунктами.  Його св’ященницька  діяльність почалася у невеличкому с. Гумниськах, а село Новосілки стало останнім прихистком для українського поета. Проповідував українською мовою, коли навкруги чулася польська чи німецька. Страшно бідував, жив у жахливих умовах, але не припиняв творчості. В ополяченому Львові в церкві св. Юра оголошує проповіді українською мовою. Чи знали тоді мешканці сіл хто служив у них?  Хрестив дітей, давав шлюби. Ні. Про Шашкевича вони довідалися пізніше. Тяжка хвороба не відпускала. Він осліп і втратив слух. Прожив М. Шашкевич неповних 32 роки, похований в с. Новосілки.                                                                                                                  У 50 річницю від дня смерті його прах перевезли до Львова і перепоховали на Личакові. На першому місці поховання встановлено пам’ятний знак з написом «На цьому місці був похований зачинатель нової української літератури на Західній Україні поет Шашкевич Маркіян Семенович 1811-1843».                                                                                                                               Пам’ять про нього жива. Донині збереглася церковця , в якій проповідував о.Маркіян – у 1895 році її перевезли у с. Полоничі. Навчальні заклади с.Гумниська і с. Новосілки носять ім’я М.Шашкевича.   До 200 ліття від дня народження у листопаді 2011 року в с. Новосілки в приміщенні старої школи відкрито музей о.М. Шашкевича. Там знаходиться хрест, яким він благословив прихожан.  В с.Нестаничі Радехівського району створено меморіальний комплекс тут місце де стояла хата Шашкевича музей і церква, в якій він відправляв, а також музей у с. Деревня Жовківського району.                                                     У с. Підлисся діє музей-садиба Будителя та збереглася церква де хрестили Маркіяна. В добру погоду Маркіянову гору  видно з Буська і Красного. На її вершині з нагоди 100 річчя уродин в 1911р. наші предки звели величний хрест. З того часу ось уже 100 років у першу неділю серпня кожного року з різних районів Львівщини тисячі українців ідуть на прощу в Підлисся.     
 Немає прижиттєвих світлин М. Шашкевича та оригінального портрету. Його портрет написав Микола Івасюк. Існує версія, що портрет написаний з фото його сина Володимира за словами дружини він схожий на батька. Портрети Шашкевича писали багато художників серед них наша землячка Юлія Самойлович, який вона написала в післявоєнний період будучи учителем Гумниської школи. Саме ця робота зображена на банері і на книжці, яку видали буські освітяни «Отець Маркіян і Бущина». А компютерну графіку виконав онук Юлії Самойлович Сергій Андрєєв.
Поетична спадщина
            Шашкевич очолив гурток прогресивної молоді “руська трійця”, який виступив на захист української літератури, проти ополячування населення Галичини. 1834 року гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію.
 На літературну ниву Шашкевич вступив 1835 року, надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І “Голос галичан”. Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура Шашкевича “Азбука і абецадло”. Це була відповідь українського патріота на намагання української шляхти й клерикалів ввести в українську мову й літературну польську абетку. 

            Дбаючи про розвиток народної освіти поводир “Руської трійці” склав 1836 року першу “Читанку” українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року “Читанку” видав у Львові Яків Головацький і від тоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.                                                                                                              1837 року здійснилася заповітна мрія Шашкевичивого гуртка: в Будимі (Будапешт) з’явилася “Русалка Дністровая” – перша книга народною українською мовою в Галичині. Художня спадщина Маркіяна Шашкевича невелика: три десятки поезій, романтичне оповідання “Олена” та переспіви та й переклади із староруської, чеської, польської і сербської мов.  Друга збірка Шашкевичевого гуртка — альманах «Зоря» (1834) — фольклорно-літературна. Рукопис «Зорі» не зберігся. До неї входили також вірші членів «Руської трійці». Цензор заборонив друкувати «Зорю». Згодом частина матеріалів із цієї збірки потрапила до «Русалки Дністрової». Все- ж «Зоря», на думку дослідників, була за змістом набагато сміливішою, ніж «Русалка...».  Після заборони «Зорі» члени «трійці», зазнали переслідувань. У 1836 році члени гуртка підготували згадану «Русалку Дністровую». 

Тут  1837 року і вийшла  «Русалка Дністровая» — третя збірка «Руської трійці».  Збірку радо зустріли прогресивні діячі слов'янства і високо оцінили її. «Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового, демократичного письменства. 

        М. Шашкевич перший, а за ним І. Вагилевич та Я. Головацький почали збирати народні пісні. Шашкевич робив це переважно в рідному Підлиссі та в сусідньому селі Княжому. За час навчання в гімназії, а потім за семінарські роки в нього набралося більше десятка зошитів із пісенним фольклором. 

        Літературна творчість М. Шашкевича тривала недовго — з 1833 по 1843 рік, та й то, починаючи від 1837 року, із значними перервами. Проте  в  ній   сучасники   бачили   справу   всенародного   значення. М. Шашкевич визначився за той час і як талановитий перекладач із сербської, чеської, польської та грецької мов. Фрагмент його переспіву «Слова о полку Ігоревім» («Плач Ярославни»), який дійшов до нас, свідчить, що поет дуже відповідально ставився до цієї пам'ятки культури. М. Шашкевич перший в українській літературі переклав «Краледвірський рукопис» В. Ганки. Неабияке значення мають також публіцистичні праці письменника. 

    Поетична спадщина поета — коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу. 



ЛІТЕРАТУРА:


·         Шашкевичіана [Текст] Вип.1-2 /Ін-т українознавства ім.І.Крип'якевича, Національної академії наук України, Ін-т –Заповідник Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі Шашкевичіанська комісія у Львові. – Львів: Просвіта, 1996. – 465 с.

·         Шашкевичіана [Текст] : збірник наукових праць /Вип. 3-4; Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича Національної академії наук України. – Львів: Просвіта, 2000. –749 с.

·         Шашкевич М.С., Вагилевич І.М., Головацький Я.Ф.Твори [Текст] /Упоряд., вступ. ст. та прим. М.Шалати. – К.: Дніпро, 1982. – 367 с.; іл.

·         "Русалка Дністрова". Книга П. [Текст]: науково-критичне видання /Редактор-упорядник та автор післямови М. Шалата. – Львів, 2007. – 136-168 с.

·         Шашкевич М. Вибрані твори [Текст] /Маркіян Шашкевич. – Львів: Книжково-журнальне вид-во "Львів", 1954. – 112 с.

·         Шалата М.Й. Маркіян Шашкевич [Текст]: Життя. творчість і громадсько-культурна діяльність /М. Шалата. – К. Наук. думка, 1969. – 256 с.

·         Фаріон І. Отець Маркіян Шашкевич – український мовотворець [Текст]: лінгвістичний феномен на тлі світового романтизму /Ірина Фаріон. – Львів: Свічадо, 2007. – 136 с.

·         Горак Р. В пошуках нащадків Маркіяна Шашкевича [Текст] /Роман Горак //Дзвін. – 2009. - № 7. – с. 114-119.

·         Горинь В. Ще про одного з "Руської трійці" [Текст] /Василь Горинь //Дзвін. –2001 .- № 11-12. – с. 139-148.



МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ І БУЩИНА

·         Дубенська Н. Сподвижник українського відродження [Текст]: наші славні земляки /Наталія Дубенська //Вісті краю. – 2009. – 10 верес. –с. 2.

·         Шпак Н. Ми таки маємо велику силу [Текст]: до 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича /Надія Шпак //Вісті краю. – 2011.

·         Малець С.С. Музей садиба Маркіяна Шашкевича [Текст]: путівник
/ С.С. Малець, Видашенко М.Б., Максименко О.Б.; худож. В.І.Сава.-Львів: Каменяр, 1990. – 48 с.; іл

·         Вінок Маркіянові Шашкевичу [Текст]: поезії; ст.; вступи; хроніка /Передм. та примітка М.Й. Шалати; Упоряд.: Р.М.Лубківський, М.Й.Шалата. – К.: Рад.письменник, 1987. – 222 с.: іл.

·         Іваничук Р. Черлене вино [Текст]: романи /Роман Іваничук. – Львів: Каменяр, 1979. – 350 с.; іл.

·         Іваничук Р.І. Твори: В 3 т. – Т.2.: Вода з каменю; Четвертий вимір; Шрами на скалі [Текст]: романи /Роман Іваничук. – Київ: Дніпро, 1988. – 694 с.

·         Отець Маркіян Шашкевич і Бущина [Текст]: /Упорядник Зіновія Гулка. – Буськ: Відділ освіти, 2011. – 59 с.

·         Маркіян Шашкевич і Бузеччина [Текст]: методичний посібник /Вступ.сл. О.Антонишин. – Буськ: Відділ освіти, 2007. – 28 с.

·         Гарасимів Л. "Разом к світлу, други жваві" [Текст]: до 200-ліття М.Шашкевича /Лариса Гарасимів //Воля народу. – 2010. – 4 листоп. – с.6.

·         Лубківський Р. Перед вівтарем будителя [Текст] :  200-річчя  від дня народження Маркіяна Шашкевича /Роман Лубківський //Літературна Україна. – 2010. – 1 квіт. – с.1.

·         У Новосілках постане пам'ятник Маркіяну Шашкевичу [Текст] : до 200-ліття Маркіяна Шашкевича //Вісті краю. – 2010. – 16 груд. – с.1.

Цього року відзначатимемо й 575 років (1441) з часу одержання магдебурзького права смт.Олеського Буського району.



Події і люди Бущини

(Календар знаменних і пам’ятних дат на 2015 рік)


Березень
11 – 60 років від дня народження Ярослав Павлюка, письменника, члена Спілки письменників України

Квітень
2 – 120 років від дня народження Юліана Чучмана, четара УГА, ад’ютанта військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського

Червень
12 – 190 років від дня народження Антонія Шнайдера, краєзнавця, дослідника історії міста Буська, автора праці „Місто Буськ – Венеція Польська”
21 – 125 років від дня народження Петра Франка, сина Івана Франка, провідника Красненської летунської сотні УГА
28 – 90 років від дня народження Володимира Чучмана, священика, автора  історико-краєзнавчого нарису „Буськ”

Липень
2 – 110 років від дня народження Романа Чайковського, священика, політв’язня, відомого поета Західної України
28 – 150 років від дня народження Володимира Кальби, священика в Соколівці, громадського діяча, борця за українську ідею, мецената і організатора спорудження пам’ятника М.Шашкевичу на Білій горі.

Вересень
18 – 150 років від дня народження Лева Чачковського, краєзнавця, дослідника м.Буська

Листопад
14 – 120 років від дня народження Зеновія Лиска, музиколога, композитора-етнографа, збирача української народної творчості


Цього року виповнюється:

  • 135 років від дня народження Теодора Ваньо, адвоката, міністра економічних справ в уряді ЗУНР, провідника Золочівщини

  • 185 років від дня народження Омеляна Петрушевича, батька Євгена Петрушевича, довголітнього пароха і дякона м.Буська, організатора школи


  • 140 років від дня народження Павла Штокалка, поета, перекладача, священика

  • 105 років (1910) з часу відкриття в Буську першої української приватної гімназії ім.М.Шашкевича

  • 135 років від дня народження Лева Петрушевича, правника, члена Української Національної Ради та уряду ЗУНР, племінника Євгена Петрушевича
Ярослав Павлюк
( 11.03.1955 – 02.12.2008)

            Ярослав Павлюк народився 11 березня 1955 року в м. Буськ. Закінчив факультет автоматики Львівського політехнічного інституту та чотири курси факультету журналістики Львівського державного університету. Працював молодшим науковим співробітником в науково-дослідному інституті, тренером з легкої атлетики, кореспондентом районної газети „Серп і молот” (м. Городок), директором Львівського міжобласного відділення Укрлітфонду СПУ, член Спілки письменників України.
            Друкувався в обласній та республіканській періодиці: журналі „Дзвін”, альманасі „Вітрила”, словацькому часописі „Дукля”.
            Ярослав Павлюк один з представників нової української психологічної та фантастичничної прози. У творчому доробку Ярослава Павлюка книги  „Фільмар”(1989), „Ракурс”(1990), „Романи подружньої пари”(2000), казки „Будиночок, в якому ніхто не спить” (1993),  романи „Сад п’яних вишень”, „Нічний імператор”, сценарії документальних фільмів „Бойківська церква” ( 1990), „Батурин” (1991), „Глухів” (1991).
             Автор численних критичних та есеїстичних текстів.  Літературний есей Павлюка „Подвійне задзеркалля” присвячений Тарасові Шевченку та Миколі Гоголю.
            Ярослав Павлюк професійно займався легкою атлетикою, був членом збірної команди України з бігу на сто метрів (1975-1979рр.). Написав низку новел, оповідань та повістей про сучасний спорт.
            Помер 2 грудня 2008 року у Львові.

Література:

·         Письменники Львівщини [Текст]: бібліогр. довідник / за ред. М. Якубовської. – Львів: Ліга-Прес, 2008. – Павлюк Ярослав Олексійович. – С.75-76.
·         Якубовська М. С. У дзеркалі слова: Есеї про сучасну українську літературу [Текст] / М. Якубовська; Вступ. слово В. Лизанчука. – Львів: Каменяр, 2005. – Літературний портрет Ярослава Павлюка. – С. 134 – 143.


Юліан Чучман
(02.04.1895 - 04.08.1919)

             Учасником Листопадового зриву був один із перших Січових стрільців Юліан Чучман. Походив він з великої буської родини Василя і Анни Чучманів, що виховали десятеро дітей, і майже всі вони стали відомими національними діячами.
            Народився  в 1895 році. Після закінчення гімназії у Львові в серпні 1914 року вступив до Легіону УСС. За його плечима жорстокі бої з російськими військами в Карпатах, перемога на горі Маківці, глибокий рейд легіону на Велику Україну. Потрапив до російського полону. Після повернення з полону під час утворення дипломатичної служби від західних областей УНР був призначений ад’ютантом військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського. З ним молодий ад’юдант почав працювати з часу, коли сотник Д.Вітовський очолив Листопадовий зрив у Львові. Працював з ним, і коли той перейшов на дипломатичну роботу.  Разом з Д.Вітовським брав участь у Мирній конференції в Парижі, на якій вирішувалась доля Галичини. Повертаючись з Парижа літаком 4 серпня 1919 року, на німецько-польському кордоні трапилась аварія. Були припущення, що сталася вона внаслідок ворожої диверсії (літак вибухнув у повітрі). Д.Вітовський і Ю.Чучман загинули. Поховані в Берліні на цвинтарі Святої Ядвіги на Лізенштрасе,10.


Література:

  • Буськ. Історико – краєзнавчий нарис [Текст] / Упорядкув. Володимир Чучман. – Львів: Свічадо, 1993. – Юліан Чучман -  С.92-93
  • Давидовський С. Вшануймо їх [Текст]: [про Сидора Чучмана] / Степан Давидовський // Воля народу. – 2004. – 23 берез. – С.2.


Антоній Шнайдер
( 09.06.1825 – 25.02.1880)

            Антоній Шнайдер  народився 9 червня 1825 року у селі Вільшаниця (тепер Велика Вільшаниця Золочівського району). Він походив з німецької родини, яка прибула в Галичину з Баварії. Батько помер, коли Антонію було п’ять років. Дитячі роки провів у Жовкві. З ранніх літ хлопець заробляв на прожиття, одночасно викраював час на навчання. В 1836 році у віці 11 років він закінчив початкову школу в Буську, продовжив навчання у  Львівській гімназії. В 1842 році перервав навчання з матеріальних причин і зайняв посаду писаря при канцелярії полку гусарів у Жовкві, що дислокувався на території  замку. Там і захопився історією краю, зацікавився старожитностями Жовкви, замком Собєського та його архівом. Дослідження на ниві краєзнавства стали справою його життя.
            У 1848 році виїхав з матір’ю і молодшими родичами виїхали до Бродів. Під час революції 1848 року спочатку воював у складі свого полку проти угорського революційного війська, проте перейшов на бік повстанців, був поранений та взятий у полон австрійцями, відбув трирічне ув’язнення. У 1850 році повернувся до Бродів, працював на посаді писаря місцевого уряду. З 1853 року працює урядником доріг у Жовкві та бухгалтером управління доріг. По службових потребах часто подорожував по Галичині, збирав матеріали з історії населених пунктів.
            У 1859 році у зв’язку з ліквідацією посади бухгалтера був звільнений, після чого перебрався до Львова. Спочатку працював простим робочим, у 1862-1864рр. – у часописі „Дзєннік літерацкі”. У цьому часописі опублікував свої перші краєзнавчі розвідки під назвою „Міста і містечка Галичини з історичного, статистичного та топографічного погляду”. Саме в цьому часописі в п’ятьох номерах А.Шнайдер друкував першу наукову розвідку про наше місто, яка називалася „Місто Буськ - Венеція польська”.
            З 1865 року, після банкрутства часопису, працював по договору в Краєвій президії, а також впорядковував свої збірки. Назбиравши понад 32 тис. аркушів, взявся за видання „Краєзнавчої енциклопедії Галичини”. На жаль, свій задум А.Шнайдер не зумів реалізувати до кінця. Через нестачу коштів вийшло лише 2 томи енциклопедії, перший у 1871р., другий у 1874р. Свої унікальні краєзнавчі нотатки А.Шнайдер передав у власність Академії Наук у Кракові взамін за невелику пенсію. Нині вони зберігаються в Ва вельському Відділі Державного Архіву в Кракові, а та частина, яку зібрав згодом – у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.
            Новий етап сподвижницької діяльності А.Шнайдера пов’язаний із заснуванням Археологічного товариства у Львові 1876 року, одним з ініціаторів якого він був. Його обрали редактором „Пжегльонду Археологічного” – першого часопису істориків Галичини.
            В останні роки свого життя А.Шнайдер часто страждав на депресію. Утім, цьому немало сприяли й спосіб життя самітника та важкі матеріальні умови. 25 лютого 1880 року Антоній Шнайдер пострілом з пістолета вчинив самогубство. Слід зазначити, що краєзнавчі праці А.Шнайдера і сьогодні заслуговують на пильну увагу краєзнавців і вчених.

     
Література:

  • Дишкант Т. Перший історик Буська Текст про Антонія шнайдера / Тарас Дишкант // Воля народу. – 2002. – 28 черв. – С.2.
  • Про Антонія Шнайдера Текст Перекл. з польської Михайла Зозулі // Вісті краю. – 2009. – 9 лип.
  • Сіреджук П. Маловідомий дослідник Галичини Текст про Антонія Шнайдера / Петро Сіреджук // Дзвін. – 2000. - № 4. – С.106-108.



ПЕТРО ФРАНКО
(21.06.1890 – 28.06.1941)
                       
            Петро Франко народився в червні 1890 р. в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту. Закінчив у Львові Українську Академічну гімназію та Львівську Політехніку, в якій студіював хімію. Будучи студентом активно включився з братом Тарасом в громадське життя, організувавши у 1911 році у Львівській академічній гімназії пластовий відділ – один із перших в Галичині, редагував часопис «Пластовий табір», у 1913 р. став членом організації «Січові стрільці».
            З початком Першої світової війни Петро Франко добровольцем вступив до легіону Січових стрільців. Служив чотарем у 2 сотні 1 полку УСС Романа Сушка. 1-3 листопада 1915 року в бою біля Семиковець та берегах річки Стрини відзначилася чота Петра Франка, завдяки відвазі та рішучості якої було досягнуто перемогу УСС над москалями.
            У 1916 році отримав скерування до авіаційної школи в Сараєво, оскільки мав диплом інженера і був схильний до техніки. Після її закінчення служив летуном-розвідником в авіаційній частині австрійської армії.
            1 листопада 1918 року розпочалася українсько-польська війна. Велику роль під час листопадових боїв за Львів відіграла активна бойова діяльність польських авіаторів, які наочно продемонстрували в Галичині ефективність і важливість цього виду збройних сил. Українці в цей час своєї авіації не мали. Розвиток подій змусив українське командування - Державний секретаріат військових справ (ДСВС), що був  військовим відомством ЗУНР, - зайнятися створенням власних військово-повітряних сил. Вирішено було творити літунство (авіацію) УГА на базі залишеної авіації австро-угорської армії. За наказом військового секретаря УГА полковника Гната Стефаніва 1 грудня 1918 року Петра Франка було призначено командиром Летунського відділу УГА з найширшими повноваженнями щодо збору авіаційного майна, прийому на службу фахівців з авіаційної справи та пілотів, а також ведення переговорів з будь-якими представниками української влади з метою отримання потрібної для функціонування ВИС УГА допомоги.
            Петро Франко зразу ж зайнявся пошуком аеродрому, який відповідав би вимогам військового летовища під час бойових дій, безпосередньо авіаційної техніки, летунів, фахівців та відповідного обладнання. Після особистої інспекції аеродромів Петро Франко прийняв рішення експлуатувати летунську базу в Красному, що існувала ще з вересня 1915 року, бо саме вона найкраще збереглася і мала стратегічні переваги з ведення бойових дій. У 20-х числах грудня 1918 року в Красному була сформована авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстарших та стрільців. Вона нараховувала 7 придатних до бойового використання літаків. Петро Франко був референтом авіації при ДСВС. У Красному були зосереджені всі авіаційні підрозділи УГА. 1 січня 1919 року Петрові Франку було присвоєно чин «Сотника». 4 січня на одному з чергових польотів з метою розвідки та руйнування залізничного сполучення в тилу польських військ під Володимиром-Волинським вогнем зі землі був збитий літак «Альбатрос», пілотований Петром Франком та старшим десантником Романом Кавутою. Обидва летуни потрапили у полон. Їх спочатку ув’язнили в Люблінський замок, а потім переправили до концтабору Домб’є біля Кракова. Незабаром Петро Франко зумів втекти з  табору, обмінявши золотий перстень у вартового на польський однострій. Через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станіславів він повернувся у Красне 21 серпня 1919 року.
            Після повернення з полону сотник Петро Франко був комендантом-референтом Летунського відділу в Красному до 26 березня 1919 року. А за 10 місяців після наради у Станіславові, яку проводив військовий міністр уряду ЗУНР полковник Дмитро Вітовський, Петро Франко від’їхав до Белграду що в Сербії, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті в справі українських полонених. Так раптово закінчилася його діяльність на посаді командувача авіації УГА. Авіація в Красному перебувала до 21 травня 1919р. а потім під обстрілом поляків змушена була перелетіти на схід.
            Після закінчення війни, у 1922 році Петро Франко займався вчительською працею у Львові, пізніше – в Коломийській гімназії. У 1923-27 рр. навчав хімії у Львівському таємному університеті. В 1931 р. з групою польських інженерів виїхав до Харкова, де займався дослідницькою діяльністю в Інституті прикладної хімії, літературною творчістю. У грудні 1936 р. потрапив у поле зору органів НКВД. За відмову взяти радянське громадянство та депортували за межі СРСР. Повернувшись в Галичину, учителював у приватних українських гімназіях в Яворові та Львові. Після приходу у вересні 1939 року «визволителів» був викликаний в обком КП(б)У, де йому запропонували депутатський мандат, можливість викладання. Петро Франко завагався, але…погодився. Саме він зачитав на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР ухвалене в Львівському оперному театрі рішення про включення Західної України до складу УРСР. Його призначили деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі (нині – Комерційна академія); він став директором меморіального музею Івана Франка. Петро Франко займався літературною діяльністю. Створив драму за повістю батька „Захар Беркут”, кіносценарій „Борислав сміється”, допрацьовував цю незакінчену повість Івана Франка. Крім того, написав автобіографічну повість „Франко зблизька”, пригодницькі повісті.
            Петро Франко був одружений з Ольгою Білевич, дочкою священика з Буська, і брав шлюб у Красному. Разом з дружиною виховали двох доньок – Віру та Іванну.
            З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 р. вивезений радянською владою зі Львова. Загинув 28 червня 1941 р. при спробі втечі на станції Прошова біля Тернополя з поїзда, яким його радянські солдати намагалися вивезти на схід. За іншими даними, загинув в катівнях НКВД.

           

о. Володимир Чучман
( 28.06.1925 - 11.09.2004)

            о.Володимир Чучман, трудівник на ниві освіти і духовного відродження,  повністю віддав себе Церкві і Україні, палкий громадянин і просвітитель, вихователь молоді, письменник. Своїм краєзнавчо-історичним нарисом „Буськ” він започаткував перегляд і виправлення сфальсифікованої тоталітарним режимом історії рідного міста, накреслив широкі горизонти дослідження правди і доведення її до нащадків. З особливою гордістю підкреслив, що ця земля породила видатних діячів нашої культури, політики, науки, дала Україні мужніх борців за її волю і власну державність. В.Чучман продовжив їх традиції, не хизуючись ні своїм родоводом, який включає М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Свєнціцького, В.Супранівського, ні своїми болями, які довелось перетерпіти в сталінських казематах.
            Крім книги нарисів про Буськ, отець Чучман залишив історико-релігійну повість „Добрі діла отця Вінкентія”. Книга про сумлінне виконання головним героєм твору своїх душпастирських і громадянських обов’язків у середньовічній Франції, про організацію системи товариств взаємодопомоги, інституту братів і сестер милосердя, про виховання загалу на релігійних засадах. Ця книга видана з допомогою Духовної семінарії імені Святого Духа, ректором якої отець В.Чучман був до проголошення незалежної України в 1991р. В.Чучман переклав і видав також книжку „З Ісусом Христом в життя”. Кошти на видання цих книжок він сам заощадив, а прибуток від їх реалізації мав намір використати на виконання заповіту єпископа Й.Боцяна – перенесення його праху у крипту Церкви св. Миколая в м.Буську. Через бюрократичну тяганину цього не вдалося здійснити.
            Будучи альтруїстом, він понад 20 років матеріально підтримував сестер В.Супранівського, дбав про вшанування пам’яті свого дядька, активно працюючи в оргкомітеті для відзначення 105 річниці від дня народження письменника. Він мріяв про відкриття його музею і віднайдення могили в Соколівці, заохочував наукові дослідження його творчості.
            Після розпуску Духовної семінарії в післявоєнні роки В.Чучман продовжив навчання у Львівському університеті, але незабаром був арештований енкаведистами і закінчив англійську філологію лише в часи „хрущовської відлиги”. До виходу на пенсію він працював учителем в Яблунівській середній школі, одночасно, висвятившись підпільно на священика, виконував обов’язки душпастира „катакомбної Церкви”, часто наражаючись на небезпеку і переслідування. В цей період він активно співпрацював з єпископом М.Чарнецьким та митрополитом В.Стернюком. Останнє десятиліття присвятив себе праці у соборі святого Юра. З нагоди 35-річчя душпастирської праці був нагороджений Почесною грамотою кардиналом І-М Любачівським. В його скромній кімнаті в будинку на вулиці С.Петлюри був обладнаний домашній вівтар, на якому дбайливо зберігалися окремі реліквії церковних діячів та митрополита А.Шептицького, які він мав намір передати в музей Церкви. Біля них зберігалися стоси опублікованих ним книг, які поступово розповсюджував з метою зібрати кошти на благодійні цілі.
            Будучи прихильником єдиної Національної Церкви, отець В.Чучман постійно дбав про посилення релігійності серед населення, про духовні засади виховання молоді, відтворював пам’ять про видатних політичних і релігійних діячів України, про історію дзвонарства в Україні. Як духовний спадкоємець і родич М.Шашкевича, В.Чучман щорічно відвідував урочистості на Підлиській горі, свято шанував пам’ять про тих людей, які примножували національні і релігійні традиції. Невтомна праця надломила його здоров’я, його добрі діла, на жаль, не були належним чином поціновані за життя.
            11 вересня 2004 року на вісімдесятому році життя спочив у рідному Буську.

Література:

  • Буськ. Історико-краєзнавчий нарис [Текст] Упоряд. о.Володимир Чучман. – Львів: Свічадо. – 1993. – 56с., іл..
  • Баранський Р. Сповідь перед пам’яттю [Текст]: про о.Володимира Чучмана / Роман Баранський // Воля народу. – 2004. – 12 листоп. – С.7.



о. Роман Чайковський
( 02.07.1905 – 28.02.1994)

            Народився о. Роман Чайковський 2 липня 1905 року в с.Переймилів Гусятинського району Тернопільської області в багатодітній сім’ї священика. Рано втративши батька, змушений був сам собі прокладати шлях, як і решта членів його сім’ї. Закінчивши Львівську духовну семінарію в 1930р., висвячується митрополитом А.Шептицьким на сан священика і працює отцем-сотрудником в соборі св.Юра у Львові. Пізніше (понад 10 років) – в с.Пловє Славського району Дрогобицької області, потім – с.Вербилівці Рогатинського району Станіславської області. У с.Пловє о.Роман мав парафію до осені 1944 року. З цим селом пов’язані найкращі його життєві спогади. Чайковський входив у провід ОУН як представник від Греко-Католицької церкви. Його кандидатуру запропонував сам Андрей Шептицький. До отця Романа часто навідувалися представники підпілля ОУН, радилися, отримували всебічну підтримку. До української військової організації (УВО) вступив Роман Чайковський ще в 1928 році. Зустрічався із знаними на той час борцями за волю України. Був знайомий з Романом Шухевичем.
            9 січня 1950 року арештований „за участь в антирадянській, націоналістичній організації і ворожу діяльність проти СРСР”. Був засуджений на 25 років. Відбував покарання в Мордовських таборах, де пробув 7 років. Після звільнення перебував зі своєю сім’єю і родиною на засланні в Хабаровському краї, районі Лазо на лісосплаві.
            Повернувшись на Україну, довгі роки жив на Поділлі (м.Тульчин Вінницької обл.), де підпільно разом з римо-католицькими священиками виконував свою душпастирську працю.
            Повертатись на Галичину було небезпечно. Працював в Тульчинському автопарку столяром, був дуже ретельним в роботі.
            Згодом переїхав до Буська, де разом з дружиною Надією поселився в хаті, яка до останнього його подиху служила храмом Божим. До цієї хатини під покровом ночі з’їжджалася родина, приходили люди на сповідь, причастя, на Службу Божу. Неодноразово в будинку Чайковських проводились обшуки.
            Великим помічником, як на засланні, так і в повсякденному житті була його дружина Надія Чайковська з роду Калиневич. Отець Роман був працелюбом, в його майстерні в Буську видно було творіння його рук. Дуже любив тварин, коло його хати завжди красувалися різноманітні квіти. Був завзятим вболівальником футболу, багато читав, цікавився музикою, любив поезію. Його улюбленими письменниками були Б.Лепкий, О.Олесь, П.Тичина, Л.Костенко, В.Симоненко. Мав велику бібліотеку.  На стриху своєї хати мав сховок, де в запаяній скриньці були заховані рукописи, повісті, поезії 30-х років. Сам отець Роман багато друкувався в тодішніх часописах, альманахах під псевдонімом Роман Ольгович, входив до числа досить відомих поетів Західної України. Провідною темою його поезій були Січові Стрільці.
            Отець Роман був високоосвіченою людиною, володів п’ятьма мовами, оптимістом, патріотом і вірив у кращі часи для України, яку так сердечно любив. Був вимогливим, дуже пунктуальним, комунікабельним, ласкавим і ввічливим. Його хата-церковця завжди була відчинена для людей. Як міг, так і допомагав він своїм парафіянам, до останніх днів виконував священицькі обов’язки у церкві св.Параскеви у Буську ( допомагав о.Ярославу).
            Помер 28 лютого 1994 року на 89 році життя, з яких 64 неустанно трудився на ниві Христовій. Похований в Буську. Проводжав в останню дорогу о.Романа Владика Юліан Вороновський з багатьма священиками.
            О.Роман Чайковський дожив до незалежності України, виходу УГКЦ з підпілля, в яку вірив навіть у найчорніші дні , години свого життя і цю віру постійно підтримував у душах ближніх.
            Доля різними манівцями розкидала родину Чайковських. Були серед них вчені, адвокати, вчителі, інженери... Виховало подружжя Чайковських чотирьох синів, які, проживаючи в Сибіру, зберегли батьківську любов до України та її мови. Син о.Романа професор філологічних наук Магаданського університету міжнародних відносин, автор книг і статей, займається перекладацькою діяльністю. У 2005 році до 100-річчя від дня народження батька видав книгу „Хтось мені квіти приніс...”  (Штрихи до портрета священика Романа Чайковського)

Література:

  • « Хтось мені квіти приніс …» [Текст] : штрихи до портрета священика Романа Чайковського ( 100 – річчя від дня народження. – 1905 – 2005 )/ Упоряд. Р. Р. Чайковський, І. Б. Чайковський. – Львів: Ліга – Прес, 2005. – 200с.; фото.
* * *
  • Бучко Р. „Хтось мені квіти приніс…” Штрихи до портрета священика Романа Чайковського [Текс]: про книгу Р.Чайковського / Роман Бучко // Воля народу. – 2006. – 26 верес.
  • Воробець М. « Мир душі Твоїй, отче праведний…» [Текст] : до 90 – річчя від дня народження о. Романа Чайковського / Михайло Воробець // Воля народу. – 1994. – 25 трав. – С. 2.
  • Чайковський Д. Кріпіться  - я переміг світ ! [Текст] : про Романа Чайковського / Данило Чайковський // Воля народу. – 2000. – 4 лип. – ( Наші славні земляки).



Отець Володимир Кальба
(28.07.1865 – 04.11.1912)


            Народився Володимир Кальба 28 липня 1865 року в Острові біля Тернополя, в родині Теодора й Олени з дому Любович. Народну школу закінчив в Острові, а гімназію – в Бережанах. По закінченні двох років правничого факультету у Львівському університеті перейшов на теологічні студії, які закінчив у 1889 році у Львові.
            У 1898 році отець Володимир Кальба обняв парафію в Соколівці. Вона була велика і налічувала понад три тисячі душ. Тут о. Кальба негайно взявся за заснування читальні товариства „Просвіта” в Соколівці, а далі таких же читалень в Олеськім деканаті, до якого належала Соколівка. Подібну акцію він вів у повітах Золочів і Броди, ставши священиком – організатором товариства „Просвіта” в цих околицях. Праця була надзвичайно утруднена наслідком великих субвенцій царсько-російського уряду для москвофільського руху в Галичині, а також із значними перешкодами з боку польсько-австрійської адміністрації.
            Дбаючи про розвиток просвітительства, отець Володимир Кальба був одним із перших основоположників і фундаторів Рогатинської, Яворівської Буської гімназій. Саме він на засіданні Головного Товариства „Просвіта” у Львові в 1910 році дав почин піднести культ Маркіяна Шашкевича на високий всенародний п’єдестал, зі всією силою спричинився до будови пам’ятника великому поетові. Як голова будівельного фонду він завершив його спорудження в 1911 році при пожертвах усієї громадськості Західної України. В тому ж самому році о. Кальба був ініціатором заснування товариства ім. М. Шашкевича в Золочеві. Жодна релігійна чи національна маніфестація в Золочівщині не відбулася без участі цього енергійного священика.
            З приходом до Соколівки в 1898 році о.В. Кальба застав великий нелад у громаді й велику неграмотність. У короткому часі молодий парох заснував п’ять читалень „Просвіти”. Вони стали кузнями національної свідомості. При кожній читальні були засновані курси для неграмотних. При соколівській парафії він створив братство Тверезості та парафіяльну крамницю під наглядом Народної Торгівлі у Львові. Зорганізував у парафії хор, а при кожній читальні – аматорський гурток. Згодом почало існувати Товариство „Сокіл” та кредитове товариство „Віра”. Народ підносив голову і став вірити в свою організовану силу, в свого люблячого духовного вчителя. Проте це все священику давалося нелегкою ціною, довелося йому зазнати з боку австрійського парламенту  і польської влади всіляких тортур, знущань, тюремних ув’язнень...
            Негайно по звільненні патріотична громада Львова й Золочева запросила о. Кальбу до Львова на так званий „комерс” (прийняття) на його честь. Українська громада Соколівки й околиць влаштувала о. Кальбі велику овацію, коли він повертався зі Львова додому. В Ожидові на залізничній станції його зустрічала маса народу, люди винесли його на руках з вагону, посадили в заздалегідь приготовлений фотель, підняли на свої рамена і так несли декілька кілометрів до Соколівської церкви. При вході священика вітали євреї з рабіном. На їхнє привітання о. Кальба відповів гербейською мовою. Була це зворушлива хвилина для всіх. Досі українська і єврейська громада ворогували між собою. Від тої хвилини між українцями і євреями настали дружні і теплі відносини.
            У 1910 році о. Кальба зорганізував першу і другу класи приватної гімназії в Буську. Тому, що учні були бідні, походили з бідних родин,  але здібні, він сам оплачував їм науку. Не шкодував отець Володимир Кальба на підтримку організацій, товариств, шпиталів. І тут він був добрим прикладом для наслідування. Постійно відвідував недужих і тяжко хворих людей в шпиталях, надавав їм велику допомогу в придбанні ліків, відправляв богослужіння за їх здоров’я.
            Була в отця Володимира Кальби велика віра в будучність свого народу, він горів у праці для українського народу. Через сильну простуду і нелегку працю, яка забрала в нього багато здоров’я і сили, отець Володимир Кальба помер 4 листопада 1912 року, проживши всього 47 років.
            Народ не забув свого вчителя, батька і провідника. На могилі о. Володимира Кальби збудовано пам”ятник вдячності, який був відкритий в п’ятнадцяту річницю його смерті 4 листопада 1927 року.
            9 березня 2010 року Кабінет Міністрів присвоїв соколівській школі ім’я о. Володимира Кальби. 25 липня цього ж року в Соколівці,  у рамках відзначення 145 річниці від дня народження о. Володимира Кальби, біля школи було урочисто відкрито і освячено пам’ятник видатному земляку.

Література:

  • Бручковський Б. Отець Володимир Кальба  [Текст] / Борис Бручковський // Воля народу. – 1991. – 27 лип.
  • „ В милосердя не буває вартості, нам отець Кальба це вже довів” [Текст] // Воля народу. – 2010. – 29 лип. – с.1,8.
  • Дубенська Н. Внук о. Кальби завітав у Соколівку [Текст] / Наталія Дубенська // Воля народу. – 2009. – 9 лип. – с.3.
  • Дубенська Н. Сподвижник українського відродження [Текст]: про о. В. Кальбу / Наталія Дубенська // Вісті краю. – 2009. – 10 верес. – с.2. – (Наші славні земляки)
  • Вінців М. Соколівка ніколи не забуде отця Кальбу [Текст] : про вшанування пам’яті о. Володимира Кальби у Соколівці / Микола Іванців // Воля народу. – 2008. – 24 січ.
  • Іванців М. Отець Володимир Кальба в обороні віри, прав громади і українського народу [Текст]: про вшанування пам’яті о. Володимира Кальби в Соколівці / Микола Іванців // Воля народу. – 2008. – 24 січ.
  • Лех Л. Пам’яті просвітителя [Текст]: до 130 річниці від дня народження                    о. Володимира Кальби/ Л. Лех // Воля народу. – 1995. – 26 лип. – с.2.
  • Паламар І. Будівничий Маркіянового хреста [Текст]: про життя і громадську діяльність о. Володимира Кальби / Іван Паламар // Воля народу. – 2006. – 4 серп. – с.2-3.
  • Соколівка [Текст]: нариси про історію села та його жителів з глибин віків до наших днів. – Львів: ЗУКЦ, 2011.- Про о. Володимира Кальбу с. 215-217, с.217, с.228-235, с.238-240, с.241-242, с.244- 250



Лев Чачковський
(18.09.1865 – 22.05.1933)

            У книзі Івана Савчина  „Буськ. У вирі століть” дізнаємось про те, що в першій половині 30-х років 20-го століття проживала в Буську неординарна особистість, великий шанувальник української старовини  Лев Чачковський, родом із Станіслава, який досліджував поземелля княжих городів Теребовлі, Звенигороду, Белза, Галича, Буська.
          Лев Чачковський не був професійним археологом. Та його дослідження, які він провадив в основному вже після того, як відійшов на пенсію, зайняли помітне місце в історії української археології. Йому не судилось побачити плодів своєї праці друком. Його дослідження про княжий Галич у співавторстві з Ярославом Хмілевським вперше вийшло окремою книгою в Станіславі після його смерті аж у 1938 році.
             А до Буська Лев Чачковський переїхав з наміром на місці вивчити сліди древнього міста. Поселився  він на Волянах, найнявши кімнату у родини Бедріїв. Він по зернині збирав дані про давні споруди в місті і пов’язані з ними історичні події. Але задумана ним праця залишилася ненаписаною. В травні 1933 р. Лев Чачковський раптово помер. Похований на Буському цвинтарі. На надмогильному пам’ятнику висічений напис: „Лев Чачковський, ем. радник скарбу, 18.9.1865 – 22.5.1933, дослідник княжих городів Галича, Теребовлі, Звенигора, Белза і Буська”.
            Заслуги Лева Чачковського у вивченні княжої доби Галицько-Волинської землі були заслужено оцінені. Л.Чачковського обрали членом Наукового Товариства ім.Шевченка. З літературних джерел ми дізналися про те, Л.Чачковський був членом і туристичного товариства „Чорногора”, яке існувало з 1910р. до Першої світової війни (заснув. у м. Станіславі). Товариство займалося вивченням і дослідженням Карпат, збиранням і розповсюдженням відомостей про історичні та природноланшафтні місця краю, охороною пам”яток історії, культури, природи, збиранням та зберіганням предметів старовини.
            Праці Л.Чачковського не втратили своєї пізнавальної та наукової вартості і сьогодні.
            Розвідку, присвячену Буську , дослідник не встиг повністю завершити. Вони зберігаються у рукописах на сторінках Записок Наукового Товариства ім.. Шевченка у Львові.
           Лев Чачковський був одним із перших, хто займався археологічними розкопками в нашому місті. Але, місто над Бугом має ще багато невідомих сторінок історії. Тому археологія не зупинилась у своєму пошуку в Буську. Про це свідчать розкопки археологічної експедиції.
 Література:  
 
  • Косів М. Місто Белз [Текст]: історико – краєзнавчий нарис / Михайло Косів. – Львів: Каменяр, 2005. –(про Лева Чачковського) – С. 18 – 19.
  • Крип’якевич І. Галицько – Волинське князівство  [Текст] / Іван Крип’якевич . – 2 – ге вид. із змінамиі доповн.- Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. – Галицька земля (про Лева Чачковського ). – С. 52 – 55.
  • Савчин І. Буськ. У вирі століть [Текст] / Іван Савчин. – Львів: Львівські новини, 1996. – Лев Чачковський. – С. 163 – 164.
* * *
  • Гарасимів Л. « Полум’яний любитель української старовини» [Текст]: до ювілею Л. Чачковського / Лариса Гарасимів // Воля народу. – 2010. – 2 груд. С. 4.
  • Ігнат Н. Сестрам йосафаткам у Кізлові повернули посмертний подарунок Лева Чачковського [Текст] / Надія Ігнат // Воля народу. – 2003. – 20 черв.
  • Павлик В. Лев Чачковський в Буську [Текст ]/ В. Павлик // Воля народу. – 1991. – 11 квіт.
  • Петигирич В. Полум’яний любитель української старовини [Текст]: 65 років тому. 22 травня 1933 року, відійшов у потойбічний світ у старовинному Буську  археолог – аматор, краєзнавець, дослідник княжих міст, Лев Чачковський / Володимир Петигирич // Воля народу. – 1998. – 22 трав. – С. 2.





ВІДДІЛ КУЛЬТУРИ ТА ТУРИЗМУ БУСЬКОЇ РДА
 БУСЬКА ЦРБ ім. І.КОТЛЯРЕВСЬКОГО
 МЕТОДИЧНО – БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВІДДІЛ  


 КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ’ЯТНИХ ДАТ
НА 2015 рік





2005 – 2015 роки оголошені Генеральною Асамблеєю ООН (2003) Міжнародним десятиріччям дій «Вода для життя»
2008-2017 рр. – Друге Десятиліття Організації Об’єднаних Націй по боротьбі за ліквідацію злиднів
2006-2015 рр. – Десятиліття реабілітації і стійкого розвитку постраждалих регіонів (третє десятиліття після Чорнобиля)
2014 – 2023 рр. – Десятиліття стійкої енергетики для всіх
2011 - 2020 рр. – Десятиліття біорізноманіття Організації Об’єднаних Націй
2011 – 2020 роки Генеральною Асамблеєю ООН оголошено Десятиріччям дій з забезпечення безпеки дорожнього руху
2015 рік в Європейському Союзі оголошений «Європейським роком розвитку». З цієї нагоди ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР розпочав формування Альянсу 2015, метою якого буде проведення в Україні Року Європи.
2015 рік – рік 70 річчя Перемоги над фашистськими окупантами
На державному рівні відзначатимемо:
150 – річчя від дня народження видатного церковного та громадсько – політичного діяча, митрополита УГКЦ Андрея Шептицького
80 – річчя від дня народження українського поета Василя Симоненка
2015 рік – рік 70-ої річниці Перемоги над


СІЧЕНЬ

  • 8    80 років від дня народження Василя Симоненка (1935—1963), українського поета
  • 10  65 років від дня народження Василя Пилип’юка (1950), фотохудожника, журналіста
  • 22    День Соборності України
  • 25390 років від дня народження Марусі Чурай (Марії Гордіївни Чурай)  (1625—1653), української народної поетеси, авторки широко відомих пісень
  • 27  225 років від дня народження Петра Гулака - Артемовського (1790—1825), українського поета, педагога,   літературознавця
  • 29  День пам'яті героїв Крут
  • 30  85 років від дня народження Всеволода Нестайка (1930- 2014), українського письменника, журналіста, класика сучасної української  дитячої літератури.
 ЛЮТИЙ

  • 11  345 років від дня народження Самійла Величка (1670—після 1728), українського козацького літописця
  • 15  День ушанування учасників бойових дій на території інших держав. Стрітення Господнє
  • 20   110 років від дня народження Уласа Самчука (1905—1987), українського письменника, журналіста
  • 21   Міжнародний день рідної мови
  • 24  150 років від дня народження Івана Липи (1865-1923), українського письменника та громадсько - культурного діяча

 БЕРЕЗЕНЬ
  • 4   200 років від дня народження Михайла Вербицького (1815 -1870), композитора, диригента
  • 13   55 років від дня народження Ю́рія  Андрухо́вича (1960), українського поета, прозаїка, перекладача, есеїста
  • 24   60 років від дня народження Ігоря Білозіра (1955-2000), українського композитора
  • 19  120 років від дня народження Максима Рильського (1895—1964), українського поета, перекладача, громадського діяча
  • 19  85 років від дня народження Ліни Костенко (1930), української  поетеси
  • 21  Всесвітній день поезії
  • 31 80 років від дня народження Галини Гордасевич (1935-2001), української поетеси, прозаїка
 КВІТЕНЬ

  • 2   Міжнародний день дитячої книги
  • 2   210 років від дня народження Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), датського поета, драматурга, видатного письменника-казкаря
  • 7  Всесвітній день здоров'я
  • 14  70 років від дня народження Сергія Дяченка (1945), українського письменника-фантаста і сценариста
  • 18  Міжнародний день пам’ятників та історичних місць. День пам'яток історії та культур
  • 20  День довкілля
  • 23  Всесвітній день книги і авторського права
  • 26  День Чорнобильської трагедії
  • 26  125 років від дня народження Миколи Зерова (1890—1937), українського поета, літературознавця
 ТРАВЕНЬ                          

  • 1  120 років від дня народження Тодося Осьмачки (1895—1962), українського поета
  • 10  День матері
  • 15  Міжнародний день сім'ї
  • 18  Міжнародний день музеїв
  • 18  115 років від дня народження Юрія Липи (1900—1944), українського поета
  • 23  День Героїв – борців за волю України
  • 24  День слов'янської писемності і культури. День рівноапостольних Кирила та Мефодія, вчителів слов'янських

            ЧЕРВЕНЬ                                      

  • 1  Міжнародний день захисту дітей
  • 5  Всесвітній день охорони навколишнього середовища
  • 8  160 років від дня народження Наталі  Кобринської (1855—1920), української письменниці, журналістки, видавця, дослідника фольклору, громадського діяча жіночого руху Галичини
  • 21  125 років від дня народження Петра Франка (1890—1941), українського письменника і педагога, сотника УГА
  • 28   День Конституції України
                                                        ЛИПЕНЬ
  • 28  135 років від дня народження Володимира Винниченка (1880—1951), українського прозаїка
  • 28  День хрещення Київської Русі – України
  • 29  150 років від дня народження митрополита УГКЦ, видатного громадсько – політичного діяча  Андрея Шептицького (1865 – 1944)
  • 31 50 років від дня народження Джоан Роулінг (1965), англійської письменниці
                                     
                                                       СЕРПЕНЬ
  • 6  День Бориса й Гліба. Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї
  • 23  День Державного прапора України
  • 24  День Незалежності України 
                                       
                                                      ВЕРЕСЕНЬ
  • 1  День знань
  • 19   55 років від дня народження Окса́ни  Забу́жко (1960), української поетеси, письменниці
·    29 170 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) (1845-1907), українського драматурга
  • 30 День мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Всеукраїнський день бібліотек 
                                 
                                                      ЖОВТЕНЬ
  • 1  Міжнародний день громадян похилого віку
  • 14 Покрова Пресвятої Богородиці. День українського козацтва
  • 24 День Організації Об'єднаних Націй
                                  
                                                     ЛИСТОПАД
  • 1  День утворення ЗУНР
  • 6 160 років від дня народження Дмитра Яворницького (1855-1940) українського історика, археолога, фольклориста, етнографа, письменника, поета
  • 9  День преподобного Нестора Літописця Київського. День слов’янської писемності та мови.  Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва.
  • 21  День гідності і свободи
  • 28  роковини Голодомору в Україні
  • 30 180 років від дня народження Марка Твена (1835–1910), американського письменника-гумориста.                                     
                         
                                                         ГРУДЕНЬ

  • 1  Всесвітній день боротьби зі СНІДом
  • 1 85 років від дня народження Романа Федоріва (1930–2001), українського письменника
  • 6  День Збройних Сил України
  • 7  115 років від дня народження Катерини Білокур (1900–1961), української народної художниці.
  • 14  175 років від дня народження Михайла Старицького (1840—1904), українського драматурга
  • 30 150 років від дня народження Джозефа Редьярда Кіплінга (1865–1936), англійського письменника.












Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)