Кожен народ має своїх кумирів та
достойників, якими пишається, у яких черпає натхнення й сили. Історію краю
творять його люди – цей факт беззаперечний. Щедра на видатні особистості й
бузецька земля, яка дала Україні та світові багатьох державників, вчених,
діячів культури та мистецтва, духовних постатей, співаків. Отож сьогодні ми
розпочинаємо публікацію матеріалів про тих людей, які своєю відданою працею,
вагомими вчинками прославили Бущину на всю Україну та далеко за її межами.
ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ БУСЬКОГО
РАЙОНУ
ВАСИЛЬ КУК
(11.01.1913р. –
09.09.2007р.)
Головний командир УПА,
генеральний секретар Української Головної Визвольної Ради, Провідник ОУН в
Україні, видатний політичний діяч.Василь Кук – позаштатний працівник відділу
джерел національно-визвольного руху в Україні ХХ ст. Інституту історіографії
НАН, член головної булави ветеранів ОУН і УПА, голова наукового відділу
Всеукраїнського братства ветеранів ОУН і УПА, член методичної ради політв’язнів
і наукового відділу товариства «Меморіал».
Василь Кук
народився 11 січня 1913 року в м.
Красне Золочівського повіту (нині Буського району Львівської області). У 1932
році закінчив Золочівську українську гімназію і вступив на юридично-економічний
факультет Люблінського католицького університету. З 1929 р. по 1934р. – член
юнацтва ОУН, провідник юнацтва Золочівського повіту, провідник Золочівської
повітської екзекутиви ОУН. З 1934р. по 1936р. перебував у в’язниці
(Золочів, Радом). У 1937р. на нелегальному становищі працював інструктором –
вихователем робітничих і ремісничих кадрів ОУН м.Львова; організатором і
провідником підпільної друкарні Краєвої екзекутиви ОУН (с.Угринів, Підгаєцького
повіту); інструктором підпільних кадрів ОУН. З 1939 р. – оргреферент, член
Проводу ОУН, член військового штабу ОУН, член Головного штабу УПА, провідник
Проводу ОУН на Південно – східних українських землях, командир УПА – Південь,
заступник головного командира УПА.
З 1950р. – голова Проводу ОУН,
головний командир УПА, генеральний секретар УГВР, а з 1952р. – генерал –
хорунжий УПА.
Впродовж життя Василь Кук видав та зібрав
чимало цінних книг, серед них – історична, мистецька література, українська та
зарубіжна класика, літературознавство. Він є автором багатьох наукових
статей. Серед найвідоміших його праць «Пашні Буряки» (підручник з конспірації
ОУН), «Колгоспне рабство» (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи
в Україні), цикл нарисів про життя Артема Веделя – відомого українського
композитора, біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича,
фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го
червня 1941 року”. Частина його книжкової спадщини знайшла гідне місце в
краєзнавчому музеї Красного та Красненській селищній книгозбірні.
До останнього подиху свого життя Василь Кук боровся за
незалежність України, вів активну громадську діяльність, спрямовану на
відновлення історичної справедливості. Помер 9
вересня 2007 року.
Останнє
місце спочинку, за заповітом, знайшов він у рідному селищі Красне.
У 2010 році на могилі Василя Кука встановлено
символічний монумент роботи архітектора В.Нагірного.
Щороку небайдужі земляки на могилі Василя Кука молитвою
вшановують світлу пам'ять легендарного повстанця.
ІВАН САВЧИН
( 23.01.1934р. - 20.07.2020р.)
Письменник,
краєзнавець, громадський діяч, просвітитель, член Спілки журналістів України та
член Національної Спілки письменників України. Він вніс великий вклад у
дослідження та написання історії рідного краю.
Народився
23.01.1934 р. у с.Задвір’я Буського району в родині хліборобів. 1950-го року закінчив
місцеву середню школу і вступив до філологічного факультету Львівського державного університету, але за два тижні був виключений через сестру Марію, яка
брала участь у ОУН(б), і був заарештований та ув'язнений у тюрмі на Лонцького у
Львові, після чого за два місяці разом з матір'ю і старшою сестрою Ольгою та
неповнолітніми сестрою Надею і братами Богданом і Зеновієм в кінці січня
1951 р. опинився на засланні у Східному Сибірі (в Іркутській області).
У 1956 р. почав на засланні працювати механіком в ліспромгоспі. У
квітні 1959 р. повернувся із заслання до села Задвір'я, а наступного року
і його родина та дружина Людмила. У Задвір'ї він влаштувався робітником
плодорозсадника Львівського тресту зеленого будівництва.
З 1960 р. І. Савчин працює механіком у колгоспі «Прогрес» в Задвір'ї,
а з кінця 1963 р. — учителем виробничого навчання в Задвір'янській
середній школі. Того ж року знову вступив на заочне відділення факультету
журналістики Львівського державного університету, який закінчив 1968 року.
У 1967 році він став коресподентом Буської районної газети «Прапор Жовтня».
З квітня 1990 р. до липня 1994 року Іван Савчин був редактором Буської
районної газети, яка згодом отримала назву «Воля народу». У 1993 р. його
було обрано головою Буської районної організації КУНу,
яку очолював більше десяти років. У 90-х роках двічі обирався депутатом Буської
районної ради.
З – під пера
письменника вийшли друком історичні романи «Важкий шлях» (1985), «Львівське
братство» (1990р.), «В долинах юдолі» (2003р.), «Ясир» (2009р.), краєзнавчі
нариси «Убинщина» (2005р.), «Буськ. У вирі століть» (1996р.)
та історичне дослідження «Задвір”я”»( 2009р).
Впродовж багатьох років Іван Савчин очолював районне товариство «Просвіта», навколо якого згуртував цілу когорту своїх послідовників. Велика заслуга Івана Савчина у вивченні та написанні історії та діяльності товариства «Просвіта», Буської читальні, історії шкільництва та діяльності видатних просвітян.
Нелегкий життєвий шлях цієї незламної духом людини: тюрма, Сибір, репресії, переслідування. Багато складних випробувань довелось йому пережити, але не схибив, не зрадив, бо завжди пам’ятав священні Шевченкові слова: "..Наша дума, наша пісня не вмре, не загине..."
ОРИСЯ МАТЕШУК
(ГРИЦИНА)
( 22.01.1929р. - 29.12.2018р.)
Учасниця національно-визвольних змагань,
член ОУН, політрепресована, письменниця.
Орися Грицина народилася в с. Теребежі поблизу містечка Олеська. Батько Андрій був
заможним господарем, мати Бронислава, з дому Косинська, походила із збіднілої
української шляхти. Батько боровся за незалежність України в
лавах Січових стрільців як воїн Української Галицької Армії
організував у рідному селі осередок «Просвіти», був його головою. Обоє
були відомими на той час громадськими діячами. Старший брат Роман загинув за
волю України 1944 року.
У 1939 р. через страх депортації після приходу «перших совітів»
батьки переїхали до Львова. Орися навчалася у львівській середній школі
№ 5, де в час російської окупації розгорнулася широка підпільна
діяльність. У 1945 р. дівчина стала членом Спілки української молоді,
згодом — членом ОУН (псевдо «Маківка», згодом змінила на
«Бистриця»). Виконувала різні завдання підпілля. За наказом Проводу ОУН з метою
конспірації перейшла у львівську залізничну середню школу № 3, яку
закінчила 1947 року. Того ж року вступила на факультет української філології
Львівського університету.
У жовтні 1947 року вперше заарештована, у вересні 1948 року
заарештована вдруге. Понад рік перебувала під слідством у львівській тюрмі на
Лонцького.
22 березня 1949 року Військовий трибунал МВС Львівської області засудив
Орисю за ст. 54-1 «а» КК УРСР до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових
таборах.
Після суду декілька місяців перебувала в тюрмі "Бригідки", згодом — у
київській пересильній тюрмі, звідки етапована до таборів ГУЛАГу. Покарання відбувала
в Комі АР у таборах суворого режиму в Інті й Абезі, у Казахстані (Карабас).
Її вірші підносили дух українських хлопців і дівчат, надихали на боротьбу з
ворогами України.
1955 року звільнена під час "хрущовської відлиги", проте проблеми залишилися. Повернулася, хвора, до Львова до батьків.
Однак батьків невдовзі після її приїзду виселили з їхнього помешкання просто на
вулицю. Поновитися в університеті також не дозволили.
Вдалося вступити до культосвітнього технікуму, а згодом і заочно
закінчити Харківський бібліотечний інститут. Працювала бібліографом у бібліотеках
Львова.
У 1956 р. вийшла заміж за колишнього політв'язня, відомого хірурга
Ростислава Матешука. 1957 року в них народилася донечка Леся, яка нині є
професором Львівського національного медичного університету ім.Д.Галицького.
З початком національного відродження Орися Матешук очолила Львівський клуб
репресованих імені Михайла Сороки (1989—1995 рр.), який брав
активну участь у становленні незалежної Української Держави. Орися Матешук була
автором відозв і прокламацій клубу репресованих.
Знайшла себе в письменницькій діяльності. У її творчому доробку доробку:
«Відважні, щирі, неповторні» (2003, збірка поезій);
«Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004, спогади);
«Олеська земля – земля героїв» (2006);
«А ми не скорилися» (2007);
«А ми лишилися людьми: спогади» (2011);
«Без надії сподіваюсь...» (2013).
Деякі її вірші покладено на музику.
Орися Матешук брала активну участь у створенні цвинтарного меморіалу «Ми
вмерли, щоб Україна жила» в містечку Олеську, є активним членом Товариства
«Просвіта».
Девізом життя Орисі Матешук були висловлені нею слова: «За волю рідної
країни віддать готова я життя».
Померла у своїй квартирі у Львові 29 грудня 2018 року на 90 - му році життя. Похована в рідному селищі Олесько на місцевому цвинтарі.
Померла у своїй квартирі у Львові 29 грудня 2018 року на 90 - му році життя. Похована в рідному селищі Олесько на місцевому цвинтарі.
ОТЕЦЬ ВАСИЛЬ ВОРОНОВСЬКИЙ
(06.05.1929р. - 31.07.2010р.)
Відомий екзорцист, священик – цілитель душ і немічних тіл,
виходець з підпілля УГКЦ. Отця Василя знали далеко за межами Львова і
Галичини як ревного пастиря, священика за покликанням душі і серця.
Він народився 6 травня
1929 року в с. Гумнисько Буського району на Львівщині. 1942 року вступив до
Малої духовної семінарії у Львові, у 1948-му – до Львівського державного
університету ім. Івана Франка на факультет німецької філології. Після навчання
більше 10 років працював учителем. 15 серпня 1959 року отримав священичі
свячення, у 1965-му вступив до підпільного монастиря студитів. 1970 року був
уперше заарештований за душпастирську діяльність, у 1985-му – вдруге, а 1
грудня 1989 року – втретє.
Після здобуття Україною
незалежності о. Василь Вороновський проповідував майже на всій території
України, а також за її межами (Польща, Італія). Невід’ємною частиною усіх його
місій були молитви за оздоровлення. 6 травня 2004 року отримав особливе
благословення з нагоди 75-ліття від Папи Івана Павла ІІ.
Відійшов у вічність
31 липня 2010 року – на 81-му році життя, 51-му році священства та 45-му
році монашества. Похований на монашому цвинтарі отців-студитів в Уневі.
ЄПИСКОП ЮЛІАН ВОРОНОВСЬКИЙ
(05.05.1936р. - 28.02.2013р.)
Народився 5 травня 1936
р. в с. Гумнисько Буського району. Після закінчення середньої школи поступив в
Український Поліграфічний Інститут у Львові, котрий закінчив у 1961 р. за
спеціальністю інженер-технолог поліграфічного виробництва. Впродовж п’ятнадцяти
років працював на різних посадах - від інженера до начальника відділу в
Проектно-Конструкторському Інституті у Львові. Відтак через віровизнання
змушений звільнитися і перейти на просту роботу в котельню, де працював до часу
виходу УГКЦ із підпілля.
У 1958 р. вступив до
монастиря Студійського Уставу підпільної Української Греко-Католицької Церкви.
Будучи монахом і працюючи на державній роботі, навчався у підпільній Духовній
семінарії, що діяла у Львові.
27 жовтня 1968 р. у
Львові з рук Митрополита Василія (Величковського) отримав єрейські свячення. З
цього часу сповнює служіння священика підпільної УГКЦ, будучи настоятелем, а
опісля ігуменом монастиря Студійського уставу.
30 вересня 1986 р.
отримав єпископські свячення з рук Архиєпископа Володимира (Стернюка). Відтак
владику призначено єпископом-помічником Львівської Архиєпархії. У 1991 р. стає
Архимандритом монастиря Студійського Уставу і ректором Львівської духовної
семінарії Святого Духа.
У квітні 1993 р. йому
доручено адміністрування новоутвореної Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, а 17
квітня 1994 р. відбулася його інтронізація на правлячого єпископа даної
єпархії.
Владика Юліан висвятив
понад 200 священиків, освятив понад 100 храмів, ініціатором будівництв та
фундатором багатьох з них був сам. Владика Юліан розбудував структури єпархії,
відкрив духовну семінарію, Катехитичний інститут, працював над розробкою
програм для навчання дітей та молоді, приділяв велику увагу соціальним
проектам, очолював синодальні Комісії: у справах шкільництва та родини.
Указом Президента
України від 4 листопада 1999 року Владика нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ
ступеня.
1 липня 2011 року
рішенням Вченої ради УКУ Владиці Юліану присвоєно звання Doctor Honoris Causa.
Із липня 2012 р. Владика
Юліан проживав у Святоуспенській Унівській лаврі, будучи її архимандритом.
28 лютого 2013 року після важкої недуги перестало битись серце першого єпарха
Самбірсько-Дрогобицького.
Поховано владику Юліана
на Чернечій горі в с. Унів Перемишлянського району поруч з могилою його рідного
брата о.Василія Вороновського.
БОРИС ВОЗНИЦЬКИЙ
(16.04.1926р. - 23.05.2012р.)
Український мистецтвознавець, директор Львівської галереї
мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України (2005),
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслужений
працівник культури України та Польщі, президент Українського національного
комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa.
Народився в селі Ульбарів (тепер
Нагірине, Дубенського району Рівненської області). Навчався в початковій школі
у рідному селі з 1932 по 1936 рік. Після її закінчення продовжив у 5-6 класах
Дубенської загальної школи (тепер у будівлі — Дубенський коледж культури і
мистецтв). Під час Другої світової був в УПА. Однак одразу після входу
радянських військ у Дубно в березні 1944 року був мобілізований і
потрапив на фронт. Служив у штрафній роті, за його словами, як і всі «западники.
Брав участь в операції «Багратіон» по відвоюванню Білорусі, після першого ж бою
в їхній роті залишилось декілька чоловік, решта — загинули. Борис
Возницький був нагороджений радянською медаллю «За відвагу». Був студентом
училища імені Труша, навчався у Ленінградській академії мистецтв. Борис Возницький
починав свою діяльність у Винниках і був натхненником створення
Винниківського історико-краєзнавчого музею, збирав перші експонати для нього. Історико-краєзнавчий
музей Винників — другий музей міста. Перший — кімната-музей, яку
створив Борис Возницький. Щоб забезпечити сім'ю, працював у трьох школах, вчив
дітей малювати, вів краєзнавчий і туристичний гуртки у тодішньому Будинку
піонерів. У Винниках створив перший музей, експонати до якого збирав разом з
учнями міста. Організовуючи експедиції в ближні села, вони знайшли унікальні
речі, яким немає ціни, розкопали в лісі 2 кельтські поселення. Разом робили
археологічні пошукові експедиції, зібрали колосальну колекцію. Багато
експонатів із тих часів зберігаються в історико-краєзнавчому музеї,
деякі — в Олеському замку. На жаль, коли Возницький був змушений поїхати у
Ленінград на навчання, цей музей перестав існувати.
У 1960-1962 рр. Возницький
працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові. Згодом
призначений на посаду директора Львівської картинної галереї. Член
Національної спілки художників, де очолював секцію критики і мистецтвознавства.
Організатор численних історико-художніх виставок, у
тому числі великої експозиції «Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття» (2003),
виставка «Іван Виговський особа і час», «Розп'яття» (до 2000-річчя від
народження Христа). Був популяризатором спадщини Іоанна Георгія Пінзеля, ініціатором створення музеїв
першодрукаря Івана Федорова, музею-садиби «Русалки Дністрової».
Створив туристичний маршрут «Золота підкова», до якого входять Олеський, Золочівський, Підгорецький
та Свірзький замки.
Загинув в автокатастрофі, що сталася внаслідок серцевого
нападу 23 травня 2012 року. Похований 25
травня на Личаківському цвинтарі у Львові.
ІВАНКА МИГАЛЬ
(06.07.1937р. - 24.09.1983р.)
Іванка Мигаль
–українсько-канадська
оперна співачка. Мецо-сопрано американської та канадської опери. Народилась у Львові 6 липня 1937 року, дитячі року минули в Буську, де її батько Григорій і мати Марія
учителювали. Вона змалку виростала в музичній атмосфері. Батько - студент
Львівської Музичної Консерваторії, скрипаль і диригент хорів учительської
семінарії в м.Сокалі – кожного дня годинами грав на скрипці. Мати, укладаючи
доню до сну, часто співала їй колискові пісні. Її улюбленою піснею була народна
пісня в обробці В. Барвінського «Ой ходить сон біля вікон». Слухаючи спів матері, Іванка легко переймала мотиви пісень. Мелодії вона інтонувала дуже
точно, на третьому році життя вже знала дуже багато пісень. Влітку 1940 і 1941
рр. Іванка вже була солісткою в дитячому хорі садочка Сестер Служебниць.
Черниці відкрили в неї гарний голос, розвинену любов до співу і трактували її,
як «професійну» молоду співачку. Згодом, 1944 року, опинившись з батьками в
Німеччині, вона закінчила в таборі переміщених осіб у Ляндсгуті початкову
школу, а далі пройшла ще й три класи гімназії. У 1949 році родина Мигалів
виїхала з Німеччини в Канаду – спершу до Едмонтону, а потім до Тандер Бей,
провінція Онтаріо. Початкову музичну
освіту здобула у Форт Вільямі, Канада. Продовжувала студії в Королівській
музичній консерваторії в класі опери у Торонто. Співацьку кар'єру почала у 1957 року, виступаючи на Національній
Виставі в Торонто з відомим співацьким ансамблем Леслі Белл Сінгерс. Від 1964 року виступала із власними концертами.
Протягом кількох років була заангажована у Стратсфордському театрі та в оперній
компанії Торонто. В тому ж часі мала ряд виступів на радіо та телебаченні Сі-Бі-Сі. У 1965 році відбула музичний курс в Аспен,
Колорадо і виступила як естрадна співачка з оркестром в різних містах Америки
(Маямі, Детройт, Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія). У 1967 році після участі в конкурсі до «Метрополітен-опера» її зараховують до числа студійців і
призначають стипендію Лукреції Борі, як особливо перспективної виконавиці. У 1967—1969 роках виступала з Метрополітальним оперним студіо в турне по США та Канаді, а у
1969—1973 роках — з Метрополітальною
оперною компанією, відтак у Маямській опері
Дебют Іванки Мигаль відбувся 19 січня 1970 року – в опері Моцарта «Чарівна
флейта». Протягом того сезону та наступних виконала 11 партій в операх
«Ернані», «Мадам Батерфляй», «Парсіфаль», «Ріголетто», «Фауст», «Тоска», інших
класичних постановках.
Її голос полонив американський та
європейський континенти. Вона співала з 16 симфонічними оркестрами, виконувала
твори композиторів світової величини – від Генделя до Роджерса та Гаммерштайна,
вона була першою українською співачкою в артистичній трупі Метрополітен опери
серед інших слов’ян.
(виставка - експозиція до 80 - літніх уродин Іванки Мигаль
в Буській ЦРБ)
(фрагмент настінної експозиції краєзнавчого музею м.Буська,
присвячений Іванці Мигаль)
Від 1974 року Іванка Мигаль виступала в Канадській оперній компанії, доки її
кар’єру не обірвала важка хвороба та передчасна смерть. 24 вересня 1983 року була похована в місті Тандер Бей, на цвинтарі св. Патрикія, де раніше
спочила її мати Марія.
Передчуваючи
розлуку з цим світом, Іванка прагнула залишити по собі добру згадку для нащадків
і видала свою першу і єдину платівку «Українські пісні». Сюди ввійшли 15 творів
українських класиків, виконані нею у супроводі оркестру, фортепіано, бандури,
чоловічого та жіночого хорів.
ІВАН ТИКТОР
(06.07.1896р. - 26.08.1982р.)
Громадський і
політичний діяч, старшина УCC та УГА, відомий український видавець і редактор. Власник
найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса» до 1939 року.
Народився
видавець 6 липня 1896 року в с. Красне Золочівського повіту в сім'ї заможних
господарів Микити і Наталії Тикторів. Початкову школу закінчив у рідному селі,
потім навчався у гімназіях Львова і Рогатина.
У
1913 році І. Тиктор організував у Красному при читальні «Просвіти» драматичний
гурток і поставив власними силами першу свою виставу за п'єсою Т. Г. Шевченка
«Назар Стодоля». Молодий гімназист виконував роль Назара, був також художником,
хормейстером, хореографом, диригентом, режисером і реквізитором, чим дуже
здивував усіх жителів села.
Під
час Першої світової війни служив у легіоні УСС (спочатку в сотні поручника
Осипа Семенюка, а з 1916 року у Осипа Будзиновського). З 1 листопада 1918 р.
брав участь в українсько-польській війні в лавах УГА, був інтернований поляками
в концтабір у Тухолі на Помор'ї. В 1921 році батько викупив Івана з полону і повернув у
рідне село.
І.Тиктор
володів неабиякими організаційними здібностями. З його ініціативи у Красному
відремонтували церковний дім, в якому розмістилися читальня «Просвіти» і
кооператив «Сила», а при них – «Українська каса», «Сільський господар»,
«Сокіл», «Рідна школа», «Союз українок».
Розуміючи,
яку велику силу має друковане слово, разом із колишніми товаришами по зброї І.
Тиктор організовує видавничу акціонерну спілку «Українська преса», першим
виданням якої став часопис «Новий час», який почав виходити з 14 жовтня 1923
року.
У 1924 році була започаткована «Бібліотека «Нового часу», а першим книжковим
виданням І.Тиктора стала праця М.Возняка «Як пробудилося українське народне
життя в Галичині за Австрії».
У
1928 році І. Тиктор заснував часопис «Народня справа», який набув дуже великої
популярності серед селян. Окрім того, він займався меценатством та ініціював
низку акцій «Просвіти», «Рідної школи» й інших товариств. З 1930 року просвітницьку
функцію «Народньої справи» підхопив календар «Золотий колос».
Інші газети та
журнали, що видавались І. Тиктором:
·
«Дзвіночок» (з 1 листопада 1931 р.) —
місячник для дітей (30 000 накладу);
·
«Наш Прапор» (з грудня 1932 р.) —
ілюстрований півтижневик для української родини (8 – 10
тис. прим.);
·
«Комар» (з 1933 р.) — тижневик сатири та
гумору (7 000);
·
«Наш Лемко» (з 1934 р.)
І. Тиктор
видавав також книги і календарі:
·
з 1929 р. — селянський календар «Золотий
Колос»;
·
з 1931 р. — «Календар для всіх» (з 1937
р. під назвою «Альманах Нового Часу»);
·
з 1935 р. — гумористичний календар
«Комар».
З
1934 р. виходила місячними випусками «Історична бібліотека» (1929 – 1936). В її
серії вийшли монументальні популярні видання: «Велика Історія України» І. Крип'якевича
і М. Голубця, «Історія Української Культури» І. Крип'якевича та ін., «Історія
Українського Війська» за ред. І. Крип'якевича і «Велика Всесвітня Історія». В 1935 році видавництво Тиктора так розвинуло
свою діяльність, що треба було мати свою друкарню. Її орендує Іван Тиктор у
Ставропігіївського Братства у Львові. У 1938 році львівські промисловці
обирають його головою свого товариства. Львівський період діяльності І. Тиктора
триває до 1939 року.[2]
З приходом до Львова більшовиків усі видання І.Тиктора були закриті, а він із
сім’єю перебрався в окупований німцями Краків, де заснував релігійне
видавництво «Нове життя».
Під кінець Другої світової війни був
заарештований гестапо, але йому вдалося втекти з концтабору й емігрувати в
австрійську провінцію Тироль (м. Інсбрук), де продовжував видавничу діяльність,
а також займався громадською роботою на посаді голови «КоДУСу» – Комісії допомоги українському студентству в
Австрії.
19 вересня 1948 року І. Тиктор з родиною
прибув до Канади за запрошенням друга Дмитра Микитюка. Приїхавши до Вінніпега,
він розпочав працю в тижневику «Новий шлях». Тут побачили світ щорічний
«Календар-альманах «Нового часу», журнал «Жіночий світ», «Голос молоді»
українською і англійською мовами, «Смолоскип», книжкові видання.
У 1950 році І. Тиктор заснував «Клуб приятелів
української книжки», під маркою якого випускав видавничі серії, як продовження
львівської «Української бібліотеки»
(вийшло 33 книги). На початку липня 1952 року видавничу діяльність перервала
пожежа, яка сталася в будинку видавництва, де було його бюро і книжковий склад.
Окрім
видавничої діяльності, у Канаді І. Тиктор активно працював на громадській ниві.
Він входив до проводу Коша «Українських Січових Стрільців», які мали тут 4
станиці. Деякий час керував станицею у Вінніпезі, допомагав створювати історичний
музей визвольної боротьби у цьому місті.
Помер
галицький видавець 26 серпня 1982 року в Оттаві, його тіло перевезли в Торонто,
де поховали на кладовищі «Гора спокою».
Іван
Тиктор багато зробив для нашого народу. Він ставив перед собою завдання
впливати на піднесення національної свідомості українського суспільства,
прищеплювати любов до рідного краю, його мови, історії. Будучи за кордоном,
думками і мріями він жив Україною, дуже хотів в останні роки свого життя
побувати в рідному селі, ступити на поріг батьківської хати…
Ще
є багато людей, які добре його пам’ятають. Це рідна сестра – Ольга Падковська,
яка проживає в Красному, племінниця Наталія Байдак, онука Христина
Кавуля-Файгель.
Лише
тепер ми починаємо розуміти, що життя і діяльність Івана Тиктора – яскравий приклад самовідданого служіння
своєму народові, що наш земляк був найбільшим і найвизначнішим українським
видавцем ХХ століття.
До
100-річчя від дня народження І. Тиктора у 1996 році в Красному було відкрито
пам’ятну стелу, а у 2012 році Красненській селищній бібліотеці присвоєно його
ім’я.
АНТОН ДАЦКО
(нар. 24.05.1983р.)
Український фехтувальник на візках, майстер спорту України міжнародного
класу, багаторазовий призер і переможець Чемпіонатів і Кубків
України, Європи та Світу в особистих і командних змаганнях, срібний призер Літніх Паралімпійських ігор 2012 року,
чемпіон Літніх Паралімпійських ігор 2016 року.
Займається у секції фехтування Львівського обласного центру «Інваспорт».
Народився 24 травня 1983 року в місті Буськ, Львівської області. У 1990 році розпочав навчання у
Буській ЗОШ 1-3 ступеня № 1, де навчався досить добре, і вчителям
запам'ятався, як дуже активний, розумний та ввічливий учень. Ще в шкільному
віці, хлопець зрозумів, що йому дуже подобається спорт, тому спробував себе у
різних видах, але це були тимчасові захоплення. У віці 16 років (на той момент
Антон навчався в 11 класі) стався нещасний випадок: хлопець заліз на дерево,
але не помітив ліній електропередач.
Лікарі поставили діагноз — травма хребта грудного
відділу, проте юнак не впав духом та повернувся до школи.
Після закінчення школи хлопець хотів вступити до
Кам'янець-Подільського планово-економічного технікум-інтернату на менеджера по
туризму, але бажання не збіглися з реальністю, тому у 2001 році хлопець вступив
у Самбірське училище-інтернат швейників. Обрати цей заклад допомогла мама, якій
імпонувала думка, що Антон буде кравцем. Навчання успішно закінчив у 2003 році,
після якого йому запропонували роботу на Львівському швейному підприємстві
«Силует».
У 2013 році вступив до Гуманітарного інституту Миколаївського
національного університету ім. Адмірала Макарована заочну форму навчання, де навчається на тренера.
Бере участь у різноманітних заходах з пропагування
спорту для дітей та людей з інвалідністю, зокрема в рекреаційних іграх, покращення
інфраструктури міст з огляду на людей на візках тощо.
У 2000—2001 роках розпочалася спортивна кар'єра
Антона, коли він взяв участь в рекреаційних іграх і таборі активної
реабілітації.
Важливою подією у житті хлопця стало знайомство з тренером
по фехтуванню на візках Андрієм Віталійовичем Колесниковим.
Антон почав займатися фехтування на візках з вересня
2003 року. Починаючи з 2011 року, займав призові місця на всіх змаганнях, у
яких брав участь.
ПЕРЕМОГИ:
·
2004
рік — перша нагорода, третє місце в категорії «В» на рапірі на відкритому
чемпіонаті Польщі; участь в Етапі Кубка Світу в Варшаві (Польща).
·
Травень 2005
року — Етап кубку Світу в Лонато (Італія), де увійшов у вісімку найкращих.
·
Листопад
2005 року — третє місце в категорії «В» на рапірі на Чемпіонаті Європи.
·
Січень 2008
року — друге місце в категорії «В» на рапірі на Етапі Кубку Світу в
Мальхові (Німеччина).
·
2010
рік — перше місце в категорії «В» на рапірі на Етапі Кубка Світу в Егері (Угорщина);
друге місце на Чемпіонаті Світу в Парижі (Франція).
·
2011
рік — Антон виборов титул Чемпіона Європи по шаблі в Шефілді (Англія) і
Чемпіона Світу по рапірі і шаблі в Катані (Італія); стає переможцем в Кубку
Світу по шаблі в категорії «В».
·
2012 рік —
друге місце в категорії «В» на рапірі на Паралімпійських Іграх в Лондоні
(Англія); виборов Кубок Світу по рапірі в категорії «В». Став заслуженим
майстром спорту з фехтування на візках.
·
2013
рік — Антон стає Чемпіоном Світу в команді на шаблі в Будапешті
(Угорщина), разом з Андрієм Демчуком і Вадимом Цедриком; виборов Кубок Світу по
рапірі в категорія «В».
·
2014
рік — Чемпіонат Європи в Страсбурзі (Франція): перше місце в категорії «В»
на рапірі, перше місце на шаблі; перше місце на командній шаблі. Антон виграв
Гран-Прі Гонконгу-2014 з фехтування на візках.
·
2015 рік
– Чемпіонат Світу Егер (Угорщина): перше місце в командній шаблі; друге
місце на рапірі в категорія «В».
·
2016
рік — перше місце на Літніх Паралімпійських іграх 2016 у
Ріо-де-Жанейро (Бразилія), найкращий спортсмен IWAS у своїй категорії за
підсумками року.
·
2017
рік — перше місце на етапі Чемпіонату Світу в Егері (Угорщина); перше
місце на етапі Кубку світу з фехтування на візках у Пізі (Італія); друге
місце на Чемпіонаті світу серед рапіристів (категорія В) в Римі (Італія), поступившись
британцю Дімітрі Кутя, і третє місце в
командних змаганнях, завдяки чому збірна України потрапила в трійку найкращих
на чемпіонаті.
Антон Дацко завжди радо зустрічається із земляками,
він – частий гість у стінах нашої Буської районної бібліотеки та бібліотек
району.
ВІКТОР ДІДУХ
(нар. 23 січня 1987р.)
Український спортсмен з настільного
тенісу. Займається цим видом спорту у Львівському регіональному центрі з фізичної культури і
спорту інвалідів «Інваспорт».
Народився 23 січня 1987 року у селі Мармузовичі Буського району.
Майстер спорту України міжнародного класу з настільного тенісу серед
спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату, член національної збірної
команди України, чемпіон Європи, чемпіон світу, багаторазовий переможець інших
міжнародних турнірів, чемпіон Паралімпійських ігор 2016 року у командних
змаганнях. Нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ст. 4 жовтня 2016 року – за
досягнення високих спортивних результатів на XV літніх Паралімпійських іграх
2016 року в місті Ріо-де-Женейро (Федеративна Республіка Бразилія), виявлені
мужність, самовідданість та волю до перемоги, утвердження міжнародного
авторитету України. Працює тренером у Львівській обласній школі вищої
спортивної майстерності, один із засновників Благодійного фонду «Серце Лева». Засновник ГО «Центр настільного тенісу».
СОФІЯ(РОМАНА-РОКСОЛАНА) КАРАФФА - КОРБУТ
(23.08.1924р. - 29.11.1996р.)
Українська художниця-графік.
Проілюструвала близько 60 творів українських письменників, які вийшли тиражем
понад 6 мільйонів примірників (кожну четверту дитячу книжку, яка виходила в
Україні).
Народилася
23 серпня 1924 року у Львові, а свої дитячі роки провела в селі Куткір Буського
району. Закінчивши 1936 року початкову школу, Софія продовжила навчання в
жіночій гімназії сестер Василіянок. Проте 1939 року гімназію закрили і вона
поїхала до м. Стрия, щоб навчатися в середній школі, її не закінчила через те,
що почалася Друга світова війна. Софія повернулася до Львова, у 1942 році
поступила до Державної мистецько-промислової школи. У 1944 році закінчила
перший клас державної технічної фахової школи для будівництва, навчання було
перерване. Продовжилось воно у щойно відкритому Львівському
художньо-промисловому училищі (нині коледж ім. І. Труша). Після його закінчення
свою мистецьку освіту Софія Караффа-Корбут продовжила в Інституті прикладного й
декоративного мистецтва на відділі прикладної графіки факультету
монументального живопису. У 1953р. закінчила Львівський інститут прикладного та
декоративного мистецтва. Рука художниці створила художні образи Залізняка і
Гонти, Кармелюка і Довбуша, Гамалії та Прометея, І. Підкови та Я. Гуса.
Ілюструвала Шевченкового "Кобзаря". Завершила свою творчість Караффа - Корбут ілюстраціями до драми - феєрії Л.Українки "Лісова пісня", яку вважають вершиною її творчості. Працюючи багато років над оформленням книг, Софія Караффа - Корбут досягла вершин у розумінні мистецького бачення книги - гармонійно поєднуючи шрифт, малюнок і білу площину паперу, створила власний притаманний тільки їй світ книжкової архітектури, вона стала класиком художнього оформлення книги. Українській книзі мисткиня віддала 43 роки кропіткої праці. Вона проілюструвала майже 50 книг українських письменників - класиків - Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Старицького, Г.Хоткевича, Л.Глібова, О.Вишні, М.Пригари, А.Волощака, А.Малишка та інших.
За
своє життя Софія Караффа – Корбут не одержала жодної урядової нагороди, ніколи не плекала надії на те, що
її творчий доробок поцінують, ніколи не шкодувала за тими нагородами, яких не
отримала, бо для неї в житті головними були тільки праця, віра і честь.
Померла
Софія Караффа-Корбут 29 листопада 1996
року. Похована на цвинтарі села Куткір (Буський район, Львівська область). У
2000 році на могилі поставили пам’ятник роботи скульптора І. Микитюка.
На
чорному мармурі надмогильного пам'ятника
зображено Мавку, що тягне руки до неба. З протилежної сторони викарбовано слова
художниці: «Я
цінності оті марні давно перецінила, і знаю —
головне в житті є тільки праця, віра, честь та добра пам’ять по тобі, що
теж живе не довго...». На її честь на
будинку школи у рідному Куткорі відкрито меморіальну дошку.
ІГОР БОГДАН
(нар.04.06.1954р.)
Ігор Богдан –
відомий співак, Заслужений артист України, кавалер ордена «За заслуги”» ІІІ
ступеня. Народився 4 червня 1954 р. у селі Гутисько-Тур'янське Буського району
Львівської області. Закінчив інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого
(1976).
Початок співочої
кар’єри Ігоря Богдана припав на кінець 70-х років. На той час він був учасником
ансамблю «ВАТРА» Ігоря Білозіра, який дав змогу спалахнути багатьом талановитим
артистам. Через деякий час співак покинув цей колектив і разом зі скрипалем
Олегом Кульчицьким створив новий гурт, який мав би називатися «Рекрут», але в
силу обставин радянської дійсності довелось прийняти назву «Гурт Олега
Кульчицького» на честь його головного засновника. Період роботи у гурті був
дуже плідним, тому що це були вже часи піднесення – кінець 80-х, коли були
створили такі прекрасні програми, як «Козацькому роду нема переводу», «Ще не
вмерла Україна», «Славіте Його». Вперше за всю історію української естради Ігор
Богдан та гурт Кульчицького створив шевченківську програму, у якій показав
молодого Тараса Шевченка в естрадному жанрі. Після гурту Олега Кульчицького
співак створив свій колектив «Галичани», у якому були зібрані найкращі
музиканти Львова і не тільки. Наприклад, зі «Світязя» забрали прекрасного музиканта
Михайла Мусієнка – вокаліста, клавішника, виконавця «Місячної дороги». І так
склалося, що з «Галичанами» (яка згодом стала групою «Гетьмани») Ігор Богдан
поїхав на гастролі до Канади, де зустрів свою майбутню дружину і, одружившись
через два роки, вирішив жити в цій країні. Розумом та душею влився артист у
масовий потік тих, кого доля закинула далеко від рідної землі, проте думкою та
серцем він завжди залишався вірним сином України, яку, не дивлячись на
політичні інтриги та економічну кризу, кохає до болю.
Отож, з 1992 р. разом
із сім’єю Ігор Богдан мешкає у Канаді. Має чудову сім’ю: дружину Катерину і
трьох дітей з красивими подвійними іменами: Роксолану-Оріанну, Марка-Миколу і
Вікторію-Анну. Його дружина Катерина є президентом Спілки української молоді у
Калґарі, де вони проживають. Сам співак заробляє на життя, працюючи на кількох
роботах, бо прожити з української пісні в Канаді неможливо. Співати ж
англійською пан Ігор не надто рветься, вважаючи, що там свій шоу-бізнес, свої
зірки, і вже запізно розпочинати власну пісенну кар’єру на канадській естраді.
Він викладає українську мову в суботній школі, працює у великому торговому
центрі, власником якого є українець (контролює там ціни на продукцію:
автозапчастини, засоби чищення для дому та ін.) Співпрацює також із великою канадсько-українською
компанією «Міст», має в її складі невеличку фірму, що пересилає в Україну,
Росію, Білорусь, Молдову гроші та одяг.
Варто зазначити,
що артист змушений був покинути терени Батьківщини не лише через одруження, але
і з банальних причин, як це зробили тисячі українців: через економічні проблеми
України.
ІВАН ГАВРИЛЮК
(нар. 25.09.1948р.)
Іван Гаврилюк народився 25 вересня 1948 року в
селі Йосипівка Буського району. Народний артист України (1992 рік), кіноактор
та режисер, зіграв близько 70 ролей в кіно. Закінчив Київський інститут
театрального мистецтва в 1970 році.
Народний депутат України 4 скликання з квітня
2002 року, обраний у виборчому окрузі № 126 Львівської області. Член фракції
"Наша Україна" у ВРУ, член Комітету з питань свободи слова та
інформації. Заслужений артист Української РСР
(1977). Лауреат премії Ленінського
комсомолу СРСР (1979).
В кіно Гаврилюк почав зніматись ще під час
навчання в театральному інституті - з 1967 року. Дебютував в ролі Іванка в
драмі Бориса Івченка "Аничка". Першою великою работою стала головна
роль в історичній драмі "Хліб і сіль" після закінчення інституту.
З 1973 року Іван Гаврилюк - актор кіностудії ім.
О.Довженка. Визначні роботи 70-х років - Богдан в релігійній драмі
"Покутування чужих гріхів", Саша Івакін у фільмі "Ті, що йдуть
за горизонт", Макар Істомін в драмі "Це сильніше за мене". Пік
популярності актора припав на 80-і роки. Тоді він зіграв головні ролі в
героїко-пригодницькому фільмі "На вагу золота", виробничих драмах
"Потрібні мужчини" і "Тепло студеної землі", історичному
фільмі "Данило - князь Галицький", філософській притчі "Небулиці
про Івана".
З 1986 року Іван Гаврилюк - художній керівник
кіновідео-об'єднання "Україна".
Іван Ярославович став першим актором незалежної
України, якому було присвоєно почесне звання Народний артист України.
Працював на студії Лариси Роднянської
"Контакт" - актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні
документальні стрічки: "Місто Коломия" і "Прикарпаття. Гори і
доли" (разом з Тимуром Залоєвим).
У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви
знявся в серіалі Анатолія Матешко "Критичний стан". В серіалі, на
гадку всієї творчої групи, відбулось нове народження актора - він виконав роль
мера міста. Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні
грані свого таланту.
З 1991 року - генеральний директор кінофірми
"Воля XX". Президент кінофестивалю "Бригантина".
Кілька років тому Гаврилюк залишив
Київ і повернувся до Львова. Вже довгий час не знімається в нових українських
фільмах. З одного боку, актор пояснює це зміною поколінь в кінематографі та
заздрощами окремих персон у цьому бізнесі. З іншого - і сам відмовляється від
зйомок у низькопробних проектах.
СТЕПАН ПОЗНЯК
(нар. 02.07.1943р.)
Український учений у галузі ґрунтознавства, доктор
географічних наук, професор, академік АН ВШ України. Почесний член Українського географічного
товариства, нагороджений золотою відзнакою Польського товариства ґрунтознавців,
член Міжнародного і Європейського товариств ґрунтознавців. Нагороджений знаком "Відмінник освіти України" (1998). Лауреат Нагороди Ярослава Мудрого АН ВШ України (2010).
Народився
в містечку Олесько Буського району Львівської області. З 1950 р. навчався в Олеській середній школі,
яку закінчив 1960 року. У
1960-1961 роках здобув спеціальність токаря з металу в технічному училищі № 8
м.Львова і працював робітником
на заводі мотовелосипедів.
У 1961р. вступив
на географічний факультет Львівського державного університету, який закінчив
1966 року. Навчався за спеціальністю «Географія»,
спеціалізація — геоморфологія. Ще
студентом вивчав сучасні геоморфологічні процеси в Карпатах під керівництвом професора П. М. Цися. Після закінчення
університету працював інженером науково-дослідного сектора та ґрунтознавчої
експедиції НДС Львівського університету.
У 1967 –
1969 рр. брав участь у проведенні
великомасштабних грунтових обстежень у Північноказахстанській і Кокчетаївській
областях Казахстану та Читинській області РФ. 1969 року вступив до очної аспірантури кафедри
ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського
університету ім. І. І. Мечникова. Після закінчення аспірантури працював
молодшим науковим співробітником Проблемної науково-дослідної лабораторії
кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського державного університету
ім. І. І. Мечникова.
Після успішного захисту кандидатської дисертації
«Зміни властивостей південних чорноземів Правобережної України під впливом
зрошення» Степан Позняк отримав у січні 1975 науковий ступінь кандидата географічних наук, а в червні
1978 йому присвоїли вчене звання старшого наукового співробітника зі
спеціальності «Біогеографія та географія ґрунтів». З цього ж року перейшов на
посаду доцента кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського
університету.
У жовтені 1992р. в Ґрунтовому
інституті ім. В. В. Докучаєва (Москва) захистив докторську дисертацію «Зрошувані чорноземи
південного заходу України». Вчителем та науковим керівником його в цей час був
видатний учений-ґрунтознавець і географ, завідувач першої в Україні кафедри
ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського університету ім. І. І. Мечникова
професор І. М. Гоголєв.
У 1993р. очолив новостворену кафедру географії ґрунтів
Львівського університету імені Івана Франка (зараз — кафедра ґрунтознавства і
географії ґрунтів).
У 1994р. присвоєно вчене
звання професора кафедри географії ґрунтів Львівського державного університету
імені Івана Франка.
У 2016р.
присвоєно почесне звання «Заслужений професор Львівського національного університету
імені Івана Франка».
Автор
понад 330 публікацій, із них близько 100 у міжнародних виданнях, 16 монографій,
4 навчальних посібників із грифом МОН України. Є автором першого в Україні
україномовного підручника "Ґрунтознавство і географія ґрунтів" у двох
частинах (2010 р.). Започаткував серію «Ґрунти України», з якої видано 16
монографій, серію «Українські ґрунтознавці» — одне видання «Професор Іван
Гоголєв».
Підготував 7 докторів і 18 кандидатів наук. Є науковим
керівником сертифікованої лабораторії фізико-хімічних аналізів ґрунтів. Тривалий
час був науковим керівником Проблемної науково-дослідної лабораторії
ґрунтознавства і екології землекористування.
Голова Львівського відділення Українського товариства
ґрунтознавців і агрохіміків (УТҐА), член президії УТҐА, голова комісії,
співголовуючий комісії «Ґенеза, географія та класифікація ґрунтів», член
спеціалізованих рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій у
Львівському університеті. Тривалий час був експертом ВАК України з географічних
наук. Академік Української Екологічної академії наук (1995). Академік Академії
наук вищої школи України (1996). Дійсний член НТШ.
ОЛЬГА БУРА
(22.07.1986р. – 10.03.2014р.)
Учасниця Євромайдану.
Одна із Небесної сотні. Герой України.
Ольга
Бура народилася в селі Ріпнів Буського району Львівської області. Проживала в селі
Журатин Буського району Львівської області.
Починаючи
з 24 листопада 2013 року, брала активну участь в акціях протесту в Києві. Коли
у листопаді на головній площі столиці почали встановлювати перші палатки, Оля з
чоловіком записалися у Сотню самооборони. Про те, що вони не тільки гаряче
підтримують протестні акції, але й беруть у них участь, не сказала нікому. Бажання бути корисною і готовність
багато працювати зробили її незамінною
на Майдані. В найстрашніші дні спротиву Оля – єдина жінка в сотні – під свист
куль носила бруківку на барикади. Тоді завдяки телебаченню Олина сім’я і
довідалась, що Оля з чоловіком на Майдані. Вона провела на Майдані всі три
місяці - допомагала “Морській сотні”
Самооборони, стояла у сторожі, працювала на складі та на кухні. Ймовірно, через випадкове поранення руки
бруківкою було занесено інфекцію, до медиків Ольга вчасно не звернулася. Наслідком поранення стало зараження крові, від якого жінка померла в київській
лікарні 10 березня 2014 року. Їй не було ще й 28
років. Та доля розпорядилася так, що молода дівчина відійшла у вічні світи,
поклавши своє життя задля свободи України. Вона стала 104-ю жертвою героїчного
спротиву українців.
Поховали
дівчину 13 березня у селі Ріпнів, де та народилася.
НАГОРОДИ ТА ВІДЗНАКИ:
За громадянську мужність,
патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і
свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час
Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014
року Ользі Бурій було присвоєно звання Герой
України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
5 липня 2015 року патріарх УПЦ КП
Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За
жертовність і любов до України” (посмертно).
8 травня 2016 року, під час Служби
Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа
Києво-Галицького Святослава (посмертно).
ЄПИСКОП МИХАЇЛ КОЛТУН
(нар. 28.03.1949р.)
Народився 28 березня 1949 р. у с. Полоничі Буського району Львівської області.
Після навчання у Львівському
технікумі промислової автоматики та служби на флоті працював протягом 1972–1989 рр. на
Львівському заводі залізобетонних виробів. У 1974 р. вступив до
монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (оо. Редемптористів) у Львові. З 1975 до 1981 рр. навчався у
підпільній семінарії. 8 листопада 1981 р. склав вічні
монаші обіти.
13 грудня 1981 р. отримав ієрейські свячення від єпископа Володимира (Стернюка) (у 1972—1991 роках — виконувач
обов'язків голови Української Греко-Католицької Церкви). У 1989 - 1993 рр. служив у парафії храму Вознесіння
Господнього у м.Львові. 25 листопада 1990 року на Генеральній Капітулі обраний
Вікарієм отців Редемптористів Львівської Провінції, ЧНІ.
12 липня 1993 року Святіший Отець Іван-Павло ІІ благословив і проголосив Михаїла Колтуна Єпископом Зборівської єпархії.
12 липня 1993 року Святіший Отець Іван-Павло ІІ благословив і проголосив Михаїла Колтуна Єпископом Зборівської єпархії.
19 вересня
1993 року отримав хіротонію (тобто сан єпископа) з рук Блаженнійшого Глави УГКЦ
Мирослава Івана Кардинала Любачівського у співслужінні Митрополита Володимира
Стернюка та Єпископа Софрона Дмитерка. Хіротонія Михаїла Колтуна була першою
після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.
21 вересня 1993 року була здійснена інтронізація на престіл Єпископа Зборівського.
У 1996—1997 рр. виконував
обов'язки екзарха
Києво-Вишгородського. У 1997 році знову переведений на Зборівську
єпархію. Із 1997 р. — уповноважений від єпископату УГКЦ у справах
капеланства і духовної опіки військовослужбовців усіх родів військ України. З 21 липня 2000 р. —
правлячий єпископ новоствореної Сокальської єпархії. З 2006 р., у зв'язку зі
зміною назви єпархії, носить титул єпископа Сокальсько-Жовківського.
Призначений на керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії
УГКЦ, а 21 грудня 2017 р. обраний вдруге на голову Ради у справах
душпастирської опіки при Міністерстві оборони України (перший
раз очолював цю Раду у 2011 році).21 вересня 1993 року була здійснена інтронізація на престіл Єпископа Зборівського.
ЯРОСЛАВ СТЕЦИШИН
( 13.02.1959р. - 06.09.2020р.)
Народився в смт.Красне Буського району. Працював учителем та заступником директора Красненської ЗОСШ № 1. Ярослав Петрович був активним громадським діячем, краєзнавцем. Він - автор
історичних нарисів «Історія Красного» та «Історія села Соколя», співавтор
краєзнавчого посібника «Бузеччина». «Саме любов до рідного краю спонукала мене
до пошуків та опрацювання тих писемних архівних матеріалів, які допомогли
написати історію Красного від найдавніших часів до наших днів. Історію ХХ ст.
значно доповнили спогади старожилів про події, які вони пережили разом зі
своїми односельчанами», - пише він у своїй книзі «Історія Красного». Впродовж
багатьох років Ярослав Стецишин виношував ідею створення в рідному селищі
історико – краєзнавчого музею, оскільки Красне
має багату історію та щедре на відомих людей. Отож працював, не
покладаючи рук. Йому вдалося зібрати цікаву інформацію та фактичний матеріал про видатного галицького видавця та мецената Івана
Тиктора, а також близько 600 експонатів, присвячених Головнокомандувачу УПА Василю
Куку, спогади про нього місцевих жителів, фотодокументи та речі, пов’язані з діяльністю
УГА та УПА, членів ОУН та вояків УПА,
які народилися в Красному. Мрія Ярослава Стецишина здійснилася у 2012 році – у центрі
селища облаштовано єдиний соціально – культурний комплекс, в якому
розташувалися історико – краєзнавчий музей та бібліотека ім.І.Тиктора. Ярослав Стецишин став директором цього музею на громадських
засадах.
Окрім цього, Ярослав
Стецишин є автором історико – краєзнавчого музею в школі села Соколя. Провів зі
школярами понад 70 туристичних походів по рідному краю. Бо, щоби «по –
справжньому любити рідний край, треба його добре знати, - любив казати він.- Це знання
не лише підносить і звеличує людину, розширює її світогляд, але є своєрідним
містком, що єднає покоління минулі з поколінням нинішнім і прийдешніми».
Помер Ярослав Петрович від важкої хвороби 6 вересня 2020 року. Похований в рідному селищі.
ВОЛОДИМИР ХОМЕНКО
(нар. 15 липня 1959 р.)
Майстер спорту
міжнародного класу, бронзовий призер
відкритого чемпіонату Франції в командній першості, переможець відкритого
чемпіонату Бельгії, чемпіон Європи в особистій першості, срібний призер в
командній першості чемпіонату Європи серед неповносправних у стрільбі з лука.
Учень заслуженого тренера України Михайла Хусківадзе.
Народився
15 липня 1959 року в містечку Беняконі Вороновського району Гродненської
області (Білорусь). Володимир Хоменко – інвалід з
дитинства: ще маленьким упав з табуретки, важко травмувавши хребет. Якби тоді
батьки вчасно звернулися до лікарів, може, проблем зі здоров’ям вдалося б
уникнути, а так згодом хвороба почала прогресувати – і хлопчикові довелося
пролежати в гіпсовому корсеті, не встаючи з ліжка, два з половиною роки. Здавалося,
що усе втрачено, світ став сірим, а люди немилосердними. Та це не зламало
Володю, бо він вірив у Бога і вірив у свої сили. А терпеливість, цілеспрямованість, доброта і любов допомогли Володимиру
створити міцну сім’ю та досягти великих
спортивних успіхів. Дружина пана Володимира Люба – інвалід І групи. Усі свої професійні
спортивні здобутки Володимир пов’язує саме з люблячою дружиною та її опікою.
Щоправда, Люба спочатку противилася тому, щоб чоловік активно займався спортом.
І на те були об’єктивні причини, адже з 1998 року, відколи Володимир у винниківському
госпіталі для інвалідів познайомився з паралімпійцями, тренування у Львові були
тричі на тиждень. Важко було йому витримувати виснажливі тренування, живучи в
Балучині за 50 км від Львова. Але справа була того варта: того ж року він узяв
участь у чемпіонаті світу в англійському містечку Сток – Мандевіль, а вже через
місяць здобув п’яте особисте місце та командну «бронзу»
на відкритому чемпіонаті Франції. Одразу ж у Львові на змаганнях серед фізично
здорових спортсменів вибив «кандидатських» 1113 очок, а невдовзі – «срібло» на
чемпіонаті України. У 2000 році став чемпіоном Бельгії у відкритому чемпіонаті цієї
країни, наступного року – особиста перемога на першості Європи та «срібло» - в
командному заліку і звання «Майстер спорту міжнародного класу». Ніби вдруге
народився: почесті і поїздки за кордон, гурткова робота. «Що дає мені спорт ?» –
запитує себе Володимир. І відповідає: «Я думаю, що ми, інваліди, займаючись
спортом, хочемо довести, перш за все, собі, що ми щось уміємо, а суспільству –
що не треба нами нехтувати і скидати з рахунку». Окрім спорту, пан Володимир
захоплюється українською та світовою літературою, українською класичною
музикою, цікавиться старими виданнями книг та журналів. У своєму житті спортсмен
ставить за мету залишатися людиною честі і совісті.
ОЛЕКСАНДР МОШОНКІН
(нар. 02.11.1985р.)
(нар. 02.11.1985р.)
Воїн АТО, старший сержант
десантної львівської 80-ї аеромобільної бригади,
захисник Донецького аеропорту. Народився в селі Левченки на Сумщині,
проживає в Буську. Тут 13 серпня 2014 року був мобілізований до лав Збройних
сил України. 11 листопада прибув у зону бойових дій, а 6 січня 2015 року
приступив до оборони Донецького аеропорту. Один з числа тих, які за свою
незламність дістали прізвисько «кіборги». Уперше
їх так назвав один із сепаратистів, намагаючись пояснити, що українські бійці надто сильні, і
російським бойовикам важко зламати опір тих, хто охороняє аеропорт. Олександр Мошонкін два тижні обороняв Донецький аеропорт, під час бою його накрило бетонними плитами. Від
смерті та каліцтва врятував бронежилет і шолом. Пригадує, що саме тоді у нього
промайнула думка, що краще покінчити з життям. «Довело
до такої думки те, що лежав під завалами, до мене ніхто не міг підлізти і я не
міг. 10 годин пролежав затиснутий – голова, торс, руки. Вдалося з-під завалів
вибратись дивом. Не знаю як, але виліз», – пригадує «кіборг».
21 січня 2015 року Олександр Мошонкін разом з іншими чотирнадцятьма військовослужбовцями потрапив у
полон до бойовиків так званої «ДНР» та провів
там 197 днів. У нього були поламані ребра, інші бійці теж були у важкому стані. Далі українських військовополонених
привезли до лідера угрупування «ДНР» Олександра Захарченка. Туди вже приїхала
швидка допомога, щоб забрати важкопоранених. «Поставили на коліна, знову
перепитували: хто є хто. Забрали наші жетони». Потім почалось найжорстокіше,
коли українських полонених привезли у підвал приміщення, де розташовувався
підрозділ командира бойовиків «Мотороли». З 11 до 20 години військовополонених
били і застосовували до них тортури,- розповідає Олександр. «Одних заводили і били. Виводили. Заводили других,
третіх. І так весь день. Били усім – трубами, табуретками, ніжками від столів.
Били скрізь – по голові, по всьому тілу, у пах. Взяли гарячу праску, руку до
стіни, попрасували праскою, щоб трішки пошкварчало. Але біль не відчував вже,
бо найжорстокіше було – коли поламаного доламували. Падати не давали, коли впав
– добивали. Там просто били… Увечері прийшов «Моторола» та їх розігнав», – каже
«кіборг». Після десятигодинних жорстоких
знущань українських «кіборгів» перевезли у підвали приміщення колишнього
СБУ у Донецьку. У загальній камері перебували 44 військовослужбовці Збройних сил і цивільні особи. Вже тут на
полонених тиснули морально, рідше били чи застосовували тортури. «Коли били, то пропонували
переходити на їхній бік. Але це було для приколу, щоб зламати людей, щоб свій
стріляв у свого, такий моральний тиск. Там і російські найманці були, чеченці,
які були найжорстокіші, і донецькі. Серед нас у камері були «стукачі»
(«шестьорки»), ми потім зрозуміли і вже нічого не говорили зайвого. Бо слідчі
казали, що, стукаючи, можна заробити бали, що швидше відпустять. Кілька осіб їх
заробили, – продовжує Олександр Мошонкін. – Говорили нам бойовики, що ми
зомбовані, що пішли проти свого народу. Але у нас було інше завдання, ми не
проти донеччан воюємо. Ми пішли воювати, бо було порушено суверенітет України.
Але їм цього не доказати. Я розумію, що вони сильно зомбовані. Для них
українське радіо – брехня, їхнє – правда. Вони нічого там не будують, думають,
що країна буде в країні. Хочуть бути в Росії і в
Україні, хтось хоче бути в незалежній державі. Кожен говорить своє».
Десь через місяць перебування у сепаратистів до військовополонених приходили волонтери, які приносили одяг, книжки, воду, медикаменти, передавали пакуночки і від рідних, але не все доходило. Олександр Мошонкін кілька разів телефонував дружині та батькам. Телефонувати дозволяли слідчі. Потім телефон був у підвалі і кілька людей у день могли порозмовляти з близькими.
Десь через місяць перебування у сепаратистів до військовополонених приходили волонтери, які приносили одяг, книжки, воду, медикаменти, передавали пакуночки і від рідних, але не все доходило. Олександр Мошонкін кілька разів телефонував дружині та батькам. Телефонувати дозволяли слідчі. Потім телефон був у підвалі і кілька людей у день могли порозмовляти з близькими.
В ніч на 5 серпня 2015 року Олександра Мошонкіна і ще трьох
полонених вдалося визволити завдяки перемовинам та обміну на шістьох затриманих
на українському блокпосту посібників ДНР із фонду «Новоросія». Так Олександр
повернувся на рідну землю. «Що давало сили в полоні? Просто пообіцяв рідним, що
повернусь. Знав, що про мене не забули». А ще тримала віра. Серед полонених
разом з Олександром був український священик, військовий капелан. У камері у
кутку бійці зробили капличку – на стіну наклеїли ікони, столик застелили
рушником, поставили хрест і свічки. Разом збирались і молились, ставало легше
на душі. Усі пережиті страхіття позаду, полон не зламав бійця. А його історія
стала прикладом мужності і сили духу українських захисників.
(На світлинах вище ви бачите Олександра Мошонкіна разом із військовим офіцером та учасником АТО Ярославом Слівінським в Буській районній бібліотеці під час презентації книги коміксів "Кіборги.Історія трьох")
В основі коміксу – історія трьох
побратимів із Львівської 80-ї окремої аеромобільної бригади, один з яких був
важко поранений під час затяжних боїв за аеропорт. Оскільки евакуація була
неможлива, двоє інших вирішили спробувати врятувати його, ризикуючи власними
життями. Це вражаюча історія про те, як пораненого вояка у 30-градусний мороз
виносили двоє товаришів, які не мали ні зброї, ні навіть бронежилетів.
ВІКТОР БОРОЗЕНЕЦЬ
(09.03.1923
– 12.09.2014)
Ветеран
Другої світової війни, бойовий офіцер, полковник запасу, журналіст, миротворець
- у сенсі миру поміж українцями, що боролися проти ворогів рідної землі
на різних фронтах та в національному підпіллі, громадський діяч. Восени 1943 року
дев’ятнадцятирічним юнаком пішов на фронт. Разом з сотнями таких же молодих
юнаків був мобілізований польовим військкоматом на фронт. Від Дніпра – Славути,
з визволення Києва почалась його фронтова біографія. Три роки воював у піхоті,
пізніше – в артилерії. Визволяв українські міста та села, з боями пройшов усю
Європу: Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Австрію. За бойові заслуги
отримав більше 5 нагород. Війна залишила невигойну рану в душі солдата, а
на тілі – жорстокі сліди, чотири поранення. Із 80 - ти юнаків із рідного села, які пішли на фронт,
повернулося лише 13. Та все ж доля дарувала йому життя…
День, коли закінчилася війна,
Віктор Пилипович пам’ятає дуже добре. Він саме перебував у госпіталі в
угорському Дебрецині з важким пораненням ноги. Звістка про перемогу миттєво
облетіла всіх. Це було таке піднесення, що важко передати словами. Тут, в
госпіталі, він знайшов і свою долю, майбутню дружину – медсестру Ольгу із
Вінничини. Верталися додому уже разом. Навесні 1946 року у Тульчині побралися,
і відтоді прожили разом більше 65 років. Молоде подружжя з Вінничини переїхало
в Західну Україну. Так вони опинилися у Буську.
Трудовий шлях Віктора Борозенця
у Буському районі був довгим та плідним. Працюючи обліковцем у заготконторі, дописував
до районної газети. Згодом влаштувався туди на роботу та здобув фах журналіста.
В районній газеті працював з 1947 до 1980 року. Був і завідувачем відділу
сільського господарства, і відповідальним секретарем, і заступником редактора.
(На світлинах вище зафіксовано моменти урочистості в Буському районному Народному домі, присвяченої 90 - літньому ювілею відомого краянина. Її підготували працівники Буської центральної районної бібліотеки)
Помер Віктор Борозенець на 92 – ому році життя.
Похований в Буську на місцевому цвинтарі.
МИХАЙЛО ТУРКЕВИЧ
(22.03.1953
– 03.07.2003)
Радянський і український альпініст. Заслужений майстер спорту СРСР з альпінізму (1982),
майстер спорту міжнародного класу (1982), багаторазовий призер чемпіонатів і
першостей СРСР з альпінізму й скелелазіння, багаторазовий організатор
експедицій у Гімалаї.
Народивчя 22 березня 1953 року в селі Утішків Буського
району. Закінчив Київський
топографічний технікум
і Київський державний інститут фізичної
культури. З 1973 року зайнявся альпінізмом. З 1974 року працював у «ПівденНДІдіпрогаз» (Донецьк). Був головою Донецького обласного альпіністського
клубу «Донбас», ініціатор будівництва альпіністської бази в Донецькій області.
4 травня 1982 року був учасником першої радянської гімалайської експедиції. У зв'язці із Сергієм Бершовим, вперше в історії
підкорення Евересту, піднявся на вершину вночі.
У 1989 році бере участь у гімалайській
радянській експедиції — траверс-сходження на всі чотири вершини Канченджанги. 14 квітня 1989 року (в групі з І. Бершовим, В.
Пастухом, Хайбуліним) здійснює сходження на Канченджангу Південну (8491м) — першопроходження в
рамках підготовки траверсу всього масиву. 1 травня 1989 року (в групі з І. Бершовим) здійснює
траверс-першопроходження Канченджанга Ялунг-Канг (Західна) (8505м) — Канченджанга Головна (8586м) — Канченджанга Середня(8478м) — Канченджанга Південна (8491м). Цей траверс був пройдений за
один день. За мужність і героїзм при підкоренні Канченджанги Михайло був
нагороджений орденом «Дружби народів» (1989).
1990 рік — знову в Гімалаях, цього разу —
заступником керівника експедиції «Лхоцзе-90». Завдання експедиції —
сходження по неприступній південній стіні Лхоцзе — було виконано двома учасниками експедиції —
Бершовим і Каратаєвим. Туркевич разом
з Г. Копійкою піднялися на висоту 8250 метрів, для забезпечення підйому
товаришів на вершину гори (8516 м).
У 1992 році керував українською експедицією
на Еверест по
Південно-Західній стіні, піднялися до висоти 8760 метрів.
В останні роки життя працював у МНС Росії. Був заступником начальника Центру підготовки
рятувальників МНС Росії, проживав у Москві. Автор програми підготовки рятувальників, якою
продовжують користуватися і сьогодні.
Видав книги: «Поклик далеких вершин» (Донецьк,
«Донбас», 1984), «Сходження» (Донецьк, «Донбас», 1987), «Рятувальні роботи»
(Видавництво МНС Росії).
На скеледромі біля селища Зуївка регулярно
навесні й восени донецькими альпіністами й скелелазами проводяться змагання з
техніки альпінізму «Пам'яті Михайла Туркевича».
(На світлині вище ви бачите виставку матеріалів про видатного земляка - альпініста з нагоди його уродин, яка експонувалася в Буській ЦРБ )
Немає коментарів:
Дописати коментар