«Ми вижили і пам’ятаємо»

 

Свідчення очевидців уродженців областей України , які пережили Голодомор 1932- 1933 років  і згодом замешкали в м. Буську та Буському районі.

Фрагменти спогадів з «Національної книги  пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні». 

 Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Львівська область / обл. редкол.: В. Я. Крайовський (голова), [та ін.] ; упоряд., наук. ред. і передм. В. М. Савчук ; вступ. ст. Я. Б. Папуги. – Львів : Вид. «Астролябія», 2008. – 688 с.

   Андрєєва Алла Спиридонівна.                                                                    Народилася 1940 року с. Шевченкове, Долинський район, Кіровоградська область. Мешканка  м. Буськ, Лвівської області.  

Справдилися зловісні сни, попередження Матінки Божої: настали чорні, без просвітку жахливі дні. Прийшли й до них радянські мародери, озброєні, немилосердні, як пси – опричники, забрали навіть вузлики з квасолею і сушиною, які заховала у припічку, а також два відра картоплі – горошин з неврожаю, порозбивали бутлі з вторішнім морсом з помідорів, не залишивши в хаті ні пилини, ні крихтини. Пережили мої рідні і неймовірно холодні зими 32го - 33го, заплативши здоров’ям, втративши майже всіх зі свого великого хліборобського роду на Полтавщині, Кіровоградщині, Дніпропетровщині. А самі - з Божої ласки - вижили щоб незгас він. І пам’ять про нього жила з покоління в покоління, від серця до серця.

Борозенець Віктор Пилипович. 

Народився 09.03.1923р в с. Дрозди, Білоцерківський район, Київська область. Житель м. Буська, Львівської області.

Борозенець Віктор Пилипович згадує...

- Страшний голод був у 1932- 1933 роках, пам’ятаю добре: мені тоді було вже десять років. Тай такі страхіття, мабуть, не так швидко стираються з пам’яті. Ночами по селах горіли будови. Десятками гинула худоба й коні. Розгнівані люди (переважно жінки) несли, тягнули додому своє уціліле добро: вози, борони, вели коней. На вулицях стояв гамір, чулися крики, плач, навіть стрілянина. Потім з району приїхали міліція, начальство і разом з місцевим активом знову почали забирати в людей все, що люди не встигали заховати… Голод валив людей. Я щодня бачив, як на цвинтарі копали великі ями, а підводи кілька разів на день привозили сюди по десять – дванадцять трупів. Спогад про це і нині викликає сльози.                                                                               

 Данилюк Іван Олексійович.   

1924 року народження, Житомирська область, Романівський район, с. Садки. Мешканець с. Новий Милятин, Буського району, Львівської області. 

Інтерв’юер Галина Павлюк.

Данилюк Іван Олексійович згадує...

  - Забрали все. Приходили люди, документів не показували, поводилися як бандюги. Пам’ятаю, сховали трохи в мішечку гороху на горищі.  Вони шукали всюди, знайшли горох і хотіли забрати, а мати схопила і розсипала по долівці. Один наганом вдарив матір під зуби, заставляв збирати.  Вона відповіла, що ми свою норму здали, а діти вже не мають що їсти.  Того гороху так ніхто не збирав, вони потупцювали  його ногами і пішли. Ми, діти, визбирали його, а мати зварила…

Денисюк Гнна Володимирівна. 

Народилася 14. 01 1929 року, в с. Росоловці,  Старокостянтинівський район, Хмельницька область.  Жителька с. Новий Милятин, Буського  району, Львівської області.

 Інтерв’юер Людмила Ціхоцька.

Денисюк Гнна Володимирівна згадує… 

- Я була зовсім малою, але дещо запам’ятала. Мама і бабуся розповідали , що врожай в 1932 році був добрий, але в людей все забрали. І кудись відвезли. Мого діда за приховування продуктів збили, і забрали в тюрму, тоді забрали в нас корову. Мама давала нам їсти листочки з вишні, а ще пам’ятаю, що мама виміняла в місті свої золоті кульчики на гречку…

 Закревський Цезарій Олександрович. 

Народився 08.01.1925 року, с. Ожог. Чернівецький район, Вінницька область. Мешканець  с. Топорів. Буського району, Львівської області.

 Інтерв’юер Марія Горбач.                                       

-Так, я памятаю голод… Урожай забирала влада. Було створено спеціальні бригади, які ходили і шукали шпицями, де хто що закопав. У 1932 році почали помирати. З нашої хати померло від голоду двоє осіб. Хто як міг – спасався. Діти ходили опухлі від голоду. Їли цвіт акації,  « паслися» на траві. Ніхто нікому не допомагав, бо самі нічого не мали. Кожен хотів вижити сам. Їли все, що можна було їсти, та й не тільки це.

Михайлиш ( дівоче прізвище Несторенко) Ганна Марківна. 

Народилася 10.04.1926 року смт. Вільшана, Вільшанський район, Черкаська область. Мешканка м. Буська, Львівської області .  

Інтерв’юер Світлана Мащак.  

 - У 1933 мені було шість років. Я пам’ятаю дещо.  Особливо те, що не було що їсти . У сім’ї нас четверо дітей малих було. Ми голодували. Цвіт акації їли, паслін, ягоди чорненькі, калачики… То те я пам’ятаю… На полі не можна було нічого взяти,  бо там охоронці їздили. Ні колоска не можна було взяти. У нас у самому центрі села жили євреї. Я не думаю, що вони голодували. Мама ходила до них і вимінювала яйця на якусь крупу, щоб щось зварити їсти. Ми мали корову. Ми діти були худенькі, але вижили. А хто нічого не мав, то вмирав. Усі родичі жили в нашому селі. Чула, що їли собак.

Петержак (дівоче прізвище – Аліманова) Емма Едуардівна. 

Народилася 02.02. 1925 р., Житомирська обл. Жителька с. Заводське, Буського району. 

Інтерв’юер Наталя Дубинська.  

Петержак  Емма Едуардівна згадує…

- Голод 1932 -1933 років пам’ятаю погано.  Післявоєнний голод  (1946- 1947) пам’ятаю краще. Мою сімю спідкала біда через, те що змушені були серед ночі вибиратись із рідної хати і нашвидкоруч зібравши деякі пожитки піішки йти у світ  шукати нове житло. В нас не забирали, бо не було що. І тато був добрий майстер, коваль, механіком пішов у колгосп. Ми мали цінні речі.  У мене були сережки. Мама виміняла все в жидів на продукти харчування.

Проник Антоніна Сименівна. 

 Народилася 04.02.1923 року с. Котівка, Радомишльський район,  Житомирська область. Мешканка с. Соколя, Буського району. 

Інтерв’юер Леся Кондюх.

У батька було дві корови і пара коней. Коні  і одну корову він сам здав. У нас ніяких продуктів силою не забирали. Зерно забирали взимку у 1932 - 1933 році.  

- Коли почали вмирати люди від голоду?  

- Навесні 1933 року. 

- Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава.  

- Держава опікувалася, створили окремий дитбудинок, де дітям – сиротам варили їсти ( там було шестеро таких дітей).

 Пилипенко Парасковія Іллінічна. 

 Народилася 14.11.1928 року в с. Дмитрівка, Золотонівського району, Черкаська області. Жителька с. Заводське, Буського району.

Інтерв’юер Людмила Бублик.

Пилипенко Парасковія Іллівна згадує…    

- У 1932 – 1933 роках… Завдяки зусиллям радянської влади почався  Голодомор. Мені йшов п’ятий рік і я вже багато з того пам’ятаю.  Помер мій батько, а мати з п’ятьма дітьми залишилася вдовою. І в цієї вдови забрали все: починаючи від худоби, сільськогосподарського реманенту, зерна… Пам’ятаю, як до нас приходили якісь люди, які називалися представниками сільради. Мама плакала, просила: «Я на завтра  не маю що зварити, лишіть те дітям, їх п’ятеро, ось вони всі стоять перед вами». Один із них відповів: «Тебе ще судити  треба за те, що приховуєш від радянської влади продукти». Найтяжчий період який я пам’ятаю, це 31 і початок зими 32 року родичів у селі ми не мали, бо мама походила з іншого села, та й багато Пилипенків повмирало від голоду. Але сусіди з нашої вулиці нам допомагали, бо мали спільну корову (на 3-5 господарок). Решта худоби влада позабирала, деколи нам приносили сироватки та давали лушпайки з картоплі.

 Рига ( дівоче прізвище Стасенко) Катерина Василівна.

Народилася 01.11.1925 року. С Полкова Микитівка, Богодухівський район , Харківська область. Мешканка с. Соколівка, Буського райоу, Львівської області.

Інтерв’юер Ірина Литвин.

- У 1932 році я була хоч мала, але мені добре запам’яталося, як у нашому селі люди, а більше діти, пухли і вмирали від голоду. Але я тоді не знала, що то з ними таке, а мої старші сестри ніколи нічого не казали. Вони приходили несподівано, ніхто не знав. І сховати нічого не можна було. Але наша мама завжди любила збирати різне насіння.  В нас забрали все зерно : і пшеницю, і овес, а також всю живність. Хотіли забрати корову, але ми дуже просили і нам її залишили. І саме завдяки корові ми й вижили.

Сайко (дівоче прізвище – Мороз) Анастасія Лаврентіївна. 

Народилася 21.11. 1924 року., м. Глухів, Чернігівська облась. Мешканка с. Циків,  Буського району, Львівської області.                     

Інтерв’юер Галина Павлюк.

- Голод - то страшне слово, йшли до колгоспу,  бо їх заставляли. До кінця ховалися.  Батько відмовився. Колгоспникам харчів не давали. По колгоспних жнивах ми йшли в поле і збирали колоски в тробинки, які пошила мама зерно відділяли від колоска і сипали в торбинку. Мама варила суп, про кашу чи щось інше мови не було.  Тепер люди забезпечені  і ще чогось їм бракує, а тоді – хлібина із пшона, суп – лемішка – і всі сусідські діти приходили їли. Жили, як одна родина.                                                                                                              

Швагуляк Олександра Федорівна.  

Народилася 29 .01.1926 року в с.Ківшовата, Таращанського району Київської області.  Жителька  м. Буска, Лвівської області. 

Інтервюєр Людмила Ціхоцька.                                                                                  

Швагуляк Олександра Федорівна згадує…  

 - У 1932 році. Я пам’ятаю як на жорнах мололи залишки минулорічного врожаю, а з змерзлих картопель, яку видряпували на колгоспному полі, пекли млинці. До картоплі додавали гречану полову. Смажили ті такзвані млинці на сковороді без олії. Дуже смерділо. Але їсти хотілося.  Людей багато вимерло. Сім’ями, вулицями… Попідштахетами лежали і сиділи скручені мерці. По селу їздила гарба, яка нагадувала глибоке корито. В неї скидали людей і хоронили на кладовищі по 10-15 чоловік в одну яму...

Інформацію підготували: Цюпка Л.В. та Лех А.Л - бібліотекарі  Буської міської бібліотеки.

АНТІН КРАВС - УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ДІЯЧ

 2021 РІК НА ЛЬВІВЩИНІ ПРОГОЛОШЕНО

 РОКОМ ГЕНЕРАЛ - ЧЕТАРЯ УГА АНТІНА КРАВСА

 23 листопада виповнюється 150 років від дня народження командувача УГА  Антіна Кравса.

Народився він на Буковині. Батько – німецький колоніст, мати – українка.  Закінчив Віденську кадетську школу (1891) та Віденську вищу офіцерську школу. Згодом проходив офіцерську службу у полках, розташованих у Східній Галичині, в особовому складі яких переважали українці. Служив обер-лейтенантом у м.Заліщики (Тернопільська обл.)  Молодого офіцера поважали солдати. Він був вимогливим, водночас чуйним та ставився до колег з розумінням. У нього склалися добрі стосунки із солдатами-галичанами, оскільки поважав історію, мову, традиції і звичаї українського народу.
Початок Першої світової війни застав його в Станиславові на посаді командира
куреня, майже цілком українського 58-го піхотного полку. 1916-го після поранення і лікування був направлений на італійський фронт. Дослужився до рангу підполковника австрійської армії, отримав декілька орденів та військових відзнак.
Після проголошення Західно-Української Народної Республіки Кравс перейшов на службу до щойно створеної Української Галицької Армії. 5 грудня 1918-го очолювана ним військова група у боях з поляками здобула містечко Хирів, 8 грудня – Нижанковичі і виступила на Перемишль.  Антін Кравс був польовим командиром, розділяючи з бійцями окопне життя. «До нас добрався противник від Перемишля, – пише цивільний староста Самбора Андрій Чайковський у споминах «Чорні рідки», – на тім відтинку з’явився підполковник Кравс ... В Самборі ніхто його не бачив, бо він ... сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в чекальні ІІІ-го класу на станції. Збирав військо, організував його частини, сидів із стрільцями в окопах, показував як і де їх копати... Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали, прозвали його кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому заслуга підполковника Кравса ...”. 1 січня 1919-го Кравсу присвоєно звання полковника, хоч його весь час називали генералом.

У березні 1919-го року Кравс керував Вовчухівською наступальною операцією, а у червні 1919-го у званні генерал-чотаря – Чортківською офензивою. Головнокомандувач Української Галицької армії Михайло Омелянович-Павленко цінував Кравса. «Треба завважити, що на нашому крайньому лівому крилі, де події мали надзвичайно відповідальний характер був генерал Кравс, – знаходимо в «Спогадах українського командарма» Омеляновича-Павленка, – цей надзвичайно солідний і випробуваний старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довір’ям Начальної Команди нового і старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч роду німець …він рахував себе все і всюди українцем. У корпусі був він основною фігурою. Йому одному Начальна Команда дозволила розвинути свою бригаду в дивізію». 
На початку серпня 1919-го Кравса призначили командиром армійської груп об’єднаних армій УНР та ЗУНР, які ішли звільняти Київ. Про ці  події описано у спогадах генерала Кравса в книзі «За українську справу».

1920-го року А. Кравс перебував у таборі для інтернованих вояків УГА у Чехословаччині. Згодом оселився у Відні і мешкав там до своєї смерті, 13 листопада 1945-го року. Похований у родинному склепі віденського цвинтаря Кальксбург.

За матеріалами сайту Українського інституту Національної пам'яті 

Вони присягнули на мир і на волю

Книжкова виставка до Дня Українського козацтва та Дня захисника України 

 14 жовтня є особливим днем для українців. Він поєднав у собі чотири свята. Так, 14 жовтня – День покрови Пресвятої Богородиці, яка з давніх-давен є покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. У цей день відзначається День Українського козацтва та річниця створення УПА,  а ще – це День захисника України.

Конституція України : Офіційне видання. / Верховна Рада України. – К. : Парламентське вид-во, 2017. – 66 с. – (Закони України). – К-2 [34С(С2) / К65
             Закон України " Про Збройні Сили України  Верховна Рада України"; Закон від 06.12.1991 № 1934-XII (Редакція станом на 27.03.2020)
            Указ  Президента України " Про День Українського козацтва" м. Київ, 7 серпня 1999 року  N 966/99
              Указ Президента України "Про День захисника України" м. Київ 14 жовтня 2014 року № 806/2014

На книжкових полицях  виставки   експонуються  матеріали про подвиги воїнів-захисників, які   і сьогодні продовжують героїчні сторінки нашої історії, захищаючи  кордони від ворогів.

Історія українського козацтва : Нариси: У 2 т. Т.1. / Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 800 с. – К-2 [9(С2)13 / И90].

Історія українського козацтва : Нариси: У 2 т. Т.2. / Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 724 с. – К-2 [9(С2)13 / И90].

 

Історія України в особах: Козаччина / Авт. кол. В.М. Горобець. – К. : "Україна", 2013. – 304 с. – К-2 [9(C2)13 / І-90].

Гуржій, О. І. Історія козацтва. Держава-військо-битви : [наук.-попул. вид.]  - Київ : Арій, 2013. - 464 с.

Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо/ Михайло Слабошпицький.- К.: Ярославів Вал 2013.- 224с.: іл

Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії. Серія: Історичне досьє. Харків. Фоліо. 2008г. 416с.

Каляндрук, Т. Козаки. Слов’яни проти Орди / Т. Каляндрук. — Львів : Піраміда, 2017. — 496 с.

Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини / В. Б. Антонович ; передм. канд. істор. наук І. І. Глизя. – Київ: Україна, 2004. – 304 с. : іл

Ідзьо В. Українська Повстанська Армія – згідно зі свідченнями німецьких та радянських архівів: монографія / В. Ідзьо. – Львів: Сполом, 2005. – 208 с.

Українська Повстанська Армія.Частина 2. Бойові дії УПА за 1943-1950 рр.2017 рік, 448 ст. Тираж-300.

Яневський Д.Б. Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича / Яневський ДБ.- Харків: Факт, 2013.- 283 с.

Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950) - К.: ПП Сергійчук М. І., 2007. - Т.1. - 640 с.

УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира. Василь Кук. Львів.2007р.-80 с.іл.

Альманах Товариства Вояків УПА ім. ген.-хор. Романа Шухевича – “Тараса Чупринки” в ЗСA. Книга 2: 1950 — 2000 Детройт - Київ - Нью-Йорк, 2000. Видруковано в США.  с.287.

Лойко, С. Аеропорт : головна книга про війну, якої не мало бути, і про героїв, які хотіли жити, але вмирали : роман / С. Лойко. — Київ : Брайт Стар Паблішинг, 2016. — 344 с.

Михайлишин І. Я. Танець смерті: Щоденник добровольця батальйону «Донбас»/ Ігор Михайлишин; художник- оформлювач Щ.А.Гугалова-Мєшкова.- Харків: Фоліо, 2019.-315 с.

Курков А.Ю. Війна / Андрій Курков; пер.з рос. С.В.Бойка, К.П.Ісаєнко; художник.-оформлювач О.А.Гугалова- Мешкова.- Харків: Фоліо 2019-633 с.

Зіненко Р.А. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. – Ч.1. 7-24 серпня 2014 року / Роман Зіненко; за ред. Ю.Є. Бутусова; худож.- оформлювач Е.О. Балула.- Харків: Фоліо 2019.- 446 с.:

Зіненко Р.А. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. – Ч.2. 25-31 серпня 2014 року/ Роман Зіненко; за ред. Ю.Є. Бутусова; худож.- оформлювач Е.О. Балула.- Харків: Фоліо 2019.- 476 с.:

У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту /Сергій Глотов, Анастасія Глотова,  Анастасія Воронова; Юрій Руденко, Дмитро Путята; худож.- оформлювач В.М. Карасик.- Харків: Фоліо, 2018.- 540 с.: іл. (Хроніка)

Бажаючих ознайомитися з виставкою запрошуємо 

                       до нашого читального залу!

ЮРІЙ КЛЕН - ПОЕТ СУЧАСНОСТІ

 

4 жовтня минає 130 років від дня народження Юрія Клена -  непересічної постаті у нашій літературі, поета і перекладача, одного із символів українського Відродження. Будучи німцем за народженням, він вважав себе українцем за духом і присвятив своє життя і творчість Україні. Юрій Клен – Освальд Бургард (1891 – 1947) – активний учасник літературного процесу 20-х років, котрий належав, за образним висловом його побратима по перу М. Драй-Хмари, до "п'ятірного ґрона" "неокласиків", змушений був у передчутті політичних репресій (особливо після кількамісячного ув'язнення Максима Рильського у 1931 році) емігрувати в Німеччину, а потім переїхати до Праги, де виник культурно-мистецький центр української діаспори. Освальд Бургардт одним із перших зрозумів, що процес національного відродження України стоїть перед тяжкими, трагічними випробуваннями. "Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції, і грозова хмара не мине на цей раз неокласиків", - писав він. Саме нечуваний терор змусив його емігрувати, за власним визначенням, "податися світ за очі". Переїхавши до Німеччини, Освальд Бургардт з постійною тривогою стежив за подіями в Україні, а надто за трагічною долею "неокласиків", гостро переживав драму найталановитішого поета, творчо надломленого Максима Рильського, трагедію Миколи Зерова та Павла Филиповича. Незважаючи на свою віддаленість від рідної землі, Клен пише про Україну. Він бачить Україну з відстані, найчастіше Україну сплюндровану, знищену. Цикл "У первозванного на горах" зображує країну, яка руйнується. Поема "Прокляті роки" продовжує цю тему. Твір незвичайний, оскільки є майже фотографічною картиною подій, які відбувалися в 20-х–30-х роках. Клен згадує своїх друзів – знакових постатей в літературі: Григорія Косинку, Тодося Осьмачку - і наголошує на трагічній долі митця у тоталітарній системі.

Найвизначнішим твором, про який не можна забути ні в який час існування людства, оскільки це твір-попередження, є поема-епопея "Попіл імперій". Юрій Клен був змушений як німецький підданий стати одним із офіцерів фашистської армії, і він бачив всю сутність німецької імперії. Він мав змогу порівняти фашистську імперію із імперією радянською. Для Юрія Клена ці дві імперії однаково страшні, однаково безжальні, антигуманні. Митець ставить знак рівняння між ними, оскільки людська особистість для них ніколи не може бути цінністю. "Попіл імперій" варто сприймати як попередження людству. Клен намагався достукатись до людей, намагався відкрити очі... Поема "Прокляті роки" – це не просто показ трагічних подій, які відбувалися в Радянському Союзі, це молитва за убієнних, оскільки закінчує автор свій твір своєрідною стилізацією під Біблію. Він говорить про те, що потрібно згадати убієнних і потрібно пам'ятати їх хоча б заради того, щоб такі події не повторилися. Основна думка поеми – імперії зароджуються і зникають, імперії виникають як акт насилля і розвалюються під натиском внутрішніх суперечок. Імперії – потворне явище історії і не мають права на існування.

Сьогодні пересічний читач імені Юрія Клена не знає. В українських школах вивчають лише один твір митця "Прокляті роки", і той – фрагментарно. Це легко пояснити, оскільки, виїхавши в еміграцію, митець відрізав собі шлях до радянської літератури. Загалом літературу діаспори більшість читачів не знає або, якщо знає, то поверхово. Збірка Юрія Клена в Україні вийшла лише 1991 року, і відтоді жодного разу не перевидавалась. За кордоном у шістдесяті роки було видано шеститомник, до якого увійшли літературознавчі статті, новелістика. Тому значний пласт нашої культури залишається поза увагою читачів. Це загалом біда нашої літератури. Хоч поділу літератури на материкову і діаспорну нині не існує, українська книжка не зайняла відповідне місце в ніші книжкового ринку. Допоки українське суспільство не навчиться пропагувати свою історію, культуру, героїв, такі особистості, як Юрій Клен, Володимир Свідзинський, Євген Плужник так і не стануть відомі широкому загалу.

Юрія Клена можна вважати поетом сучасності. Під оболонкою досконалих віршів, заглиблених в античне, старокиївське чи західноєвропейське мистецтво, виявляють себе болючі проблеми сучасності. Вся творчість митця є яскраво антитоталітарною, вона є пересторогою для майбутніх поколінь, тому нині надзвичайно актуальна.

 За матеріалами сайту Всеукраїнської газети «День»